Ось на що воно було подібне:
Місцевість мала такий вигляд, як звучить піаніно, яке нещодавно впало в колодязь. Вона була жовтою на смак і барвистою на дотик. Її запах нагадував повне затемнення місяця. Безпосередньо ж біля вежі вона ставала дуже дивною.
Чекання на порятунок тут, не маючи жодного захисту, рівноцінне очікуванню появи снігу на надновій. На щастя, цього Багаж не знав, тому зараз спокійно просувався крізь вихор сирої магії, що встигла кристалізуватися на його кришці і петлях. Він був у поганому гуморі, однак у цьому не було чогось незвичайного. Ось тільки різнокольоровий ореол тріскотливої люті, що ефектно заземлявся й огортав Багаж зусібіч, надавав йому вигляду давньої і дуже злої амфібії, що вибиралася з вогняного болота.
Всередині вежі відчувалася спека й задуха. Тут не було міжповерхового перекриття, лише ряди сходів із переходами вздовж стін.
Їх обсипали чарівники, які посилали заряди енергії колоні октаринового світла в центрі, що раз у раз голосно потріскувала. Біля її підніжжя стояв Абрім, а октаринові самоцвіти на його капелюсі виблискували так яскраво, що більше нагадували дірки, прорізані в інший Всесвіт, де вони, всупереч астрономічній вірогідності, виходили прямісінько в центр сонця.
Візир стояв, витягнувши вперед руки з розчепіреними пальцями, заплющивши очі й стиснувши губи в тонку лінію, щоб краще зосередитися й збалансувати свої сили. Зазвичай чарівник міг контролювати лише ту кількість енергії, яка відповідала його фізичній спроможності, але Абрім навчався швидко.
Перетворіться на щілину між двома половинками піскового годинника, опорну призму терезів, булочку навколо сосиски.
Зробіть усе правильно, і ви станете силою, вона буде частиною вас, а ви здатні на...
Вже згадувалося, що Абрім завис на висоті кількох дюймів від землі? Так от, Абрім завис на висоті кількох дюймів від землі.
Він саме збирався з силами, щоб запустити в небо заклинання, яке б оточило вежу Анка тисячею крикливих демонів, аж раптом почувся громоподібний стукіт у двері.
Існує мантра, яку слід проговорювати в подібній ситуації. І неважливо, що є дверима — полог намету; обривок шкури на юрті, яку повсякчас обвівають вітри; міцна дубова дошка товщиною в три фути з велетенськими залізними цвяхами чи ДСП прямокутної форми, облицьована червоним деревом, з крихітним віконечком угорі, яке жахає своїм вітражем, а також дзвінком, який грає на вибір двадцять популярних мелодій, які не захотів би слухати жоден шанувальник музики навіть після п'яти років сенсорної депривації.
Один чарівник обернувся до іншого й поставив типове питання:
— Цікаво, кого це принесло о такій годині?
Стукіт у двері повторився.
— Назовні не залишилося нікого живого, — відповів інший чарівник, і доволі нервово, адже якщо відкинути можливість, що це хтось живий, завжди залишається підозра, що це може бути хтось мертвий.
Цього разу від стуку задрижали завіси.
— Одному з нас краще піти й перевірити, — сказав перший чарівник.
— Гаразд. Я зачекаю тут.
— А. О-о. Ну добре.
Він повільно рушив коротким склепінчастим коридором.
— Ну то що, я пішов, гляну, хто там? — озвався він.
— Чудово.
Навдивовижу незвична постать нерішуче попрямувала до дверей. Звичайних мантій було недостатньо, щоб захиститися від поля високої енергії всередині вежі. Тому поверх парчі й оксамиту чарівник натягнув товстий комбінезон із підкладкою, набитою стружками горобини і вишитою окультними символами. До свого гостроверхого капелюха він прикріпив затемнену скляну маску, а його рукавиці неймовірного розміру наводили на думку, що він був воротарем у крикеті, у який грали з надзвуковою швидкістю. Хімічні спалахи та пульсація величного творіння у великій залі відкидали довкола нього різкі тіні. Чарівник почав копирсатися в засувах.
Опустивши маску на лице, він привідкрив двері.
— Нам не потрібно жодних... — почав чарівник.
Варто було підібрати кращі слова, адже вони стали його епітафією.
За певний час його колега помітив, що відсутність чарівника дещо затягнулася, і вирушив коридором, щоб його знайти. Двері були розчахнуті, чудотворне пекло по той бік ревіло, намагаючись розірвати сітки заклинань, що його стримували. Узагалі, двері не були відчинені повністю; він потягнув їх на себе, щоб зрозуміти причину, і тихенько завив.
За його спиною почувся шум. Чарівник обернувся.
— Що... — почав він.
Ось на такій жалюгідній ноті і закінчилося його життя.
Летячи високо вгорі над Округлим море, Ринсвінд почував себе дещо по-дурному.
Рано чи пізно таке стається з кожним.
Наприклад, у шинку хтось зачіпає ваш лікоть, ви швидко повертаєтеся й обсипаєте його добірною лайкою, аж раптом зі запізненням помічаєте, що прямо перед вами похитується пряжка ременя чоловіка, радше витесаного з каменю, аніж народженого природним шляхом.
Або у вашу машину врізається якась тарантайка, ви стрімко вискакуєте, щоб пригрозити водію кулаком, але коли він встає, розгортаючись, немов у якомусь страшному фокусі, стаючи все більшим і більшим, ви усвідомлюєте, чому він сидів на задньому сидінні.
Чи, може, ви ведете своїх побратимів-бунтівників до капітанської кабіни, грюкаєте в двері, з-за яких виглядає його величезна голова, а потім і все тіло, — із шаблею в кожній руці, — і кричите: «Ми збираємось захопити корабель, сволото, і всі хлопці прийшли мене підтримати!», а він перепитує: «Які хлопці?», тож ви раптово відчуваєте, наскільки велика пустка утворилася позаду вас, і здатні вичавити лише: «Ем...»
Іншими словами, це неприємне відчуття знайоме кожному, хто коли-небудь дозволяв хвилям власного гніву викинути його на берег спокути, залишаючи його, висловлюючись сучасною поетичною мовою, по вуха в лайні.
Ринсвінд і далі відчував гнів, приниження і таке інше, але ці емоції трохи притихли, і його звична особистість майже стабілізувалася.
Усвідомлення того, що вона летить на кількох ниточках блакитно-золотої шерсті високо над фосфоресцентними хвилями, не принесло їй особливого задоволення.
Він прямував до Анк-Морпорка й намагався пригадати, для чого.
Звісно, це було місце, з якого все почалося. Можливо, справа в Академії, що була до краю перевантажена чарами й лежала, наче гарматне ядро на всесвітній ковдрі нестриманості, розтягуючи реальність до межі. Анк був тим місцем, де все розпочиналося й закінчувалося.
А ще це була його домівка. І яким би він не був, дім кликав чарівника до себе.
Вже згадувалося, що серед предків Ринсвінда, мабуть, було кілька гризунів, оскільки в стресових ситуаціях він відчував непереборне прагнення втекти й заритися в нірку.
Певний час килим вільно нісся, керований повітряними потоками, а світанок, який Креозот порівняв би з рожевим пальцем Зірниці, вогняним кільцем освітив край Диску. Його ліниве світло розлилося по всьому світу, який зазнав ледь помітних змін.
Ринсвінд моргнув. У цьому світлі було щось дивне. Ні, якщо подумати, не дивне, а дивовижне, і це було найдивнішим. Це як дивитися на світ крізь сонячне марево, яке жило якимось своїм життям. Воно танцювало й розтягувалося, даючи непрозорий натяк на те, що воно — дещо більше, ніж просто оптична ілюзія. Це була сама реальність, що стискалася й розтискалася, наче гумова кулька, що намагається втримати в собі забагато газу.
Ближче до Анк-Морпорка коливання повітря стало сильнішим, а спалахи й фонтани розтерзаного повітря вказували на те, що боротьба і не збиралася стихати. Подібна колона зависла над Аль Халі, і раптом Ринсвінд усвідомив, що вона була тут не єдина.
Чи не вежа це там, над Квірмом, де Округле море впадає у великий Узбічний океан? А довкола були й інші.
Усе сягнуло критичної межі. Сама суть магії занепадала. Прощавай, Академіє, рівні, ордени; у глибині душі кожен чарівник знав, що природною одиницею магії є один чарівник. Вежі множитимуться й боротимуться між собою, допоки не залишиться лише одна, а тоді битимуться вже чарівники, аж поки не зостанеться хтось один.
Опісля, найімовірніше, він вступить у сутичку зі самим собою.