Утім, цей сумний діагноз аж надто сумний, аби бути щирим і правдивим. Адже якщо все так погано і ми справді ні до чого не здатні в просторі культури, то навіщо взагалі в ньому перебувати? Навіщо писати про неможливість самого письма? Адже якщо воно справді неможливе, про його неможливість не можна написати. Тут дається взнаки нещирість будь-якого радикального мислення, оскільки воно підважує саме себе. Воно постає не просто як заперечення і навіть не як заперечення заперечення, а як заперечення можливості заперечення, тобто як неможливість самого себе.
Ми живемо в обмеженому й ритуалізованому просторі культури, прагнемо виявляти його таємниці, спокушатися і спокушати, ініціюватися й ініціювати, а також обмінювати свої досягнення на досягнення інших, досягнення, які завжди мають вельми символічний характер.
Так ми створюємо власну історію. Зрештою, історія — це низка символів, які означають щось інше, до чого ми прагнули, але так і не досягли. Воля, рівність, справедливість, братерство, кохання, довіра, право — все це надто людське, аби бути справді людським. Справжнє звільнення — це звільнення від символів. Ми маємо повернутися до подеколи тихого, подеколи бурхливого плину щоденного досвіду і віднайти в ньому справжні засади людськості. Не існує волі як такої. Існують вільні вчинки вільних людей. Не існує кохання як такого. Існує ніжний потяг до коханої людини. Не існує ідей рівності чи справедливості самих по собі, натомість ми маємо щоразу відновлювати їх у наших вчинках. Не існує братерства поза єдністю тих, хто довіряє один одному, а отже, може назвати один одного братом без апелювання до кровної спорідненості чи причетності до одного клану, класу тощо.
Звільнення від символів — це звільнення від їхнього значення. Коли символ уже нічого не означає — це вже й не символ, а просто річ, яка втрачає свою магічну владу над нами.
Утім, тут, кажучи мовою Ганса Ульриха Ґумбрехта, ми переходимо від культури значення до культури присутності. Ми відчуваємо себе уприсутненими або умісцевленими в цьому світі, коли переживаємо певне місце не як символ чогось іншого, а як живу присутність і власну співприсутність у ньому або поруч із ним. У цьому модусі буття ми не нав’язуємо витворам мистецтва та місцям пам’яті, які доволі часто також є витворами мистецтва, якихось значень, а просто співіснуємо з ними.
То що, символічність — це забобон тоталітарного мислення? Втім, з іншого боку, символ є конститутивним елементом будь-якої мистецької практики. Може, саме в цьому вкорінено тоталітарність мистецтва? Нас дивує те, що видатні митці щиро прославляли тоталітарні режими. Та чому тут дивуватися? Прагнення втілити в недосконалому матеріалі досконалу ідею відповідає тоталітарному прагненню підкорити недосконалу людську природу досконалому задумові абсолютного панування над нею.
Десимволізація сучасного мистецтва — це прагнення до цілковитої свободи. Сучасне мистецтво руйнує межі між витворами мистецтва й предметами щоденної реальності. Справжній сенс цієї руйнації полягає не в тому, що будь-який елемент щоденної реальності може стати витвором мистецтва, а в тому, що витвір мистецтва сам перетворюється на елемент щоденної реальності. Зверхність класичного мистецтва полягала в нав’язуванні брутальній реальності еталонів вишуканого смаку, зухвалість сучасного мистецтва полягає в ствердженні того, що вся буденна реальність є витвором мистецтва. Втім, і тут є зародки тоталітаризму. Мистецтво нав’язує себе щоденній реальності. Мистецтво перетворюється на диктатора.
То що, заради звільнення ми маємо відмовитися від символічного характеру місць пам’яті, адже така символічність є одним із головних аспектів мистецтва, що саме через цю символізацію прагне до тоталітарного поневолення нашого існування? Але на що тоді перетворяться такі десимволізовані місця пам’яті і на що перетворимося ми самі?
Тож маємо бути дуже обережні в нашому ставленні до минулого, адже з нього виростає наше майбутнє. З одного боку, слід пам’ятати певне значення місць пам’яті, яке зрештою й робить місце пам’яті тим, чим воно є. Адже важливий конститутивний аспект місця пам’яті полягає саме у сталому нагадуванні його історичного значення. А з іншого боку, через забуття маємо звільнитися від тиску символічної навантаги, аби бути здатними переживати живу присутність цього місця у теперішньому. Через тотальне запам’ятовування минуле поневолює наше теперішнє, а повне забуття знищує сам сенс місця пам’яті.