— Ні, до Червоної книги не треба. — Хлопець спохмурнів. — Бо наші міністри й депутати саме на червонокнижних і полюють: хоч на зубрів, хоч на дроф, хоч із карабінами, а хоч із автоматами. Ну, бувайте, пане Пенатію, маю бігти на зустріч! Як виходитиму?
— Хвильку! — Домовик у той самий спосіб вивів хлопця крізь зачинені двері на сходи.
Труба зустріла Аскольда неприємним гарячо-вологим повітрям, що викидали просто у підземний перехід кондиціонери псевдоресторану «Худко», тютюновим димом і метушливою юрбою киян та гостей столиці, які швидко пробігали, оминаючи розкішні букети квітів, що їх розставили торгівці попід стінами. Христина вже була у кав’ярні. На високому столику перед нею стояли два паперові стаканчики кави, поряд лежали пакетики з цукром.
— Доброго ранку, — привітався Аск. — Я часом не спізнився?
— Ні, все нормально — я щойно прийшла, кава ще гаряча. Ти з вершками п’єш? — Вона крутила в пальцях пластикову упаковку порційних вершків.
— Байдуже, я загалом не часто п’ю каву. То що ви хотіли обговорити?
— Давай спершу по каві. Холоднувато сьогодні... — Вона ковтнула зі свого стаканчика.
Аскольд теж відпив кави, яка чомусь була терпка і гіркувата. Додавши цукру, випив усю. Христина ніяково дивилася вбік, уникаючи його погляду. Та за мить, струснувши волоссям, усміхнулась і запропонувала перейти до справи.
— Аскольде, ми зробили унікальне відкриття, таке буває раз на кілька десятків років. Це шанс створити собі імена в науці або громадському житті. Одна моя подруга, Люся, говорить, що сьогодні для життєвого успіху слід домагатися популярності, знаності. Байдуже, розумний ти і компетентний, а чи тупий базікало-дилетант. Головне — твоє обличчя на телеекрані і в газетах. Наш професор — людина вчорашнього дня. Йому важливо встановити наукову істину. Мені це теж цікаво, але я не хочу втрачати свій шанс. Словом, я пропоную повідомити журналістів про відкриття нових підземель і поховання у монастирі. Можна удати, що нібито вони самі про це дізналися, а ми лише не схотіли приховувати від громадськості правду і погодилися чесно все розповісти. Між іншим, першим нову печеру знайшов саме ти... — Вона замовкла, очікуючи на відповідь.
Студент був неприємно здивований. Він не дуже добре знав цю молоду жінку, але такої цинічної, та й безглуздої, щиро кажучи, пропозиції від неї не чекав. А ще аспіранткою називається, і семінари веде! Але почав говорити обережно, ніби з хворобливою дитиною.
— Ви ж знаєте, що Юрій Вікторович давно передбачав наявність у Лаврі недосліджених підземних коридорів, та й не він один. Монографію про це написав. Він вивчає їх більше двадцяти років. Тепер отримав реальний результат. Його треба закріпити. Всяке розголошення дуже нашкодить. Та й як до нас поставляться колеги після такого вчинку? Не варто прискорювати події. Хіба вам не достатньо співавторства у статті, де буде описано нове поховання? Вважайте, захист кандидатської вже у кишені. Словом, я у цій справі вас не підтримаю.
Христина мовчала. «От дурепа, — подумки лаяла вона себе. — Хіба не могла придумати інший привід, щоб випити кави з цим ідеалістом? Що ж тепер робити? Спробувати переконати хлопця, що я так його перевіряла: чи сам він часом не планує розкрити нашу таємницю? Ні, не повірить, бо розумний занадто».
Пауза тривала непристойно довго. Врешті аспірантка зважилася заговорити:
— Гаразд. Це щось найшло на мене. Багато вражень останнім часом, та й нервуюся чогось. Вважаймо, що цієї розмови не було. Завтра зустрічаємося на розкопі. Може, ще кави?
— Та ні, дякую, мені вже час. — Аск почав застібати куртку.
— Аскольдику, ну, ми ж домовилися? Моя ідея справді безглузда. Ти ж не здаси мене професору? — Вона намагалася зазирнути йому в очі.
— Не хвилюйтеся. Забули. До завтра! — Він поквапився закінчити неприємну зустріч і вийшов з кав’ярні у задуху переходу.
Дорогою додому Аскольд зателефонував Андрієві. Той довго не відповідав. Хлопець уже збирався відімкнутися, щоб даремно не садити батарею апостольського телефону, коли почув відповідь:
— Алло?!
— Вітаю вас, добродію Апостоле! Як там ваша подорож?
— І тобі нехай добре ведеться. Ми майже досягай мети.
— А де ви зараз?
— На горі над гирлом річки, що згодом зватиметься Почайною. Ось. А коли ж ти завітаєш до нас?
— Бачте, ми з Книгою можемо відкрити браму лише у печеру на березі Борисфену. Це доволі далеко від вас. Можу заблукати.