Выбрать главу

І, не чекаючи відповіді, зупинив першу-ліпшу ма­шину. Галантно відчинивши для Христини задні дверцята, Аскольд миттю пірнув на переднє сидін­ня і лише звідтіля попросив дівчину назвати водіє­ві адресу.

Двох чоловіків, що стояли поруч з ними на зупинці, також миттєво підхопив непоказний «Ланос», який помчав слідом за таксі. Ще одна машина, припаркова­на на протилежному боці вулиці, раптом майже з місця розвернулася проти всіх правил і також поїхала в тому ж напрямку.

Дорогою мовчали. Коли ж приїхали, за наполя­ганням Аскольда, до самого під’їзду Христининого будинку, він, не відпускаючи таксі, чемно відчинив для неї дверцята, попрощався і поїхав додому на Костьольну. Ще раз набрав Надіїн номер, і знову без результату.

І мажорів, так буває, хтось підступно викрадає

Наступного ранку Аскольд приїхав до Лаври без Лахудрика: той заходився з допомогою міських домови­ків шукати бодай якісь уривки інформації про Надію.

Конференц-зал заповідника містився у корпусі ко­лишньої монастирської лікарні, до якої прибудовано Миколаївську церкву під блакитною з золотими зірка­ми банею. Його не було заповнено навіть на третину. На прес-конференцію професора Юрія Довжика, який мав повідомити про свою сенсаційну знахідку, при­йшло кілька науковців заповідника, університетські колеги та з півдесятка немолодих журналістів — мо­лодші їхні колеги не мають цікавості та хисту до вис­вітлення наукових тем. У бічному проході притулили­ся дві телекамери другорядних каналів. Популярні, або, як зараз кажуть, рейтингові телеканали майже не мають науково-популярних та культурологічних прог­рам. Така в них інформаційна політика...

Прибули і Бенціон з Люською. В останньому ряді сі­ли двоє молодих людей, що їх привів отець Василій. Сам він зайняв місце в першому. В залі виділялося та­кож кілька добре вбраних чоловіків, схожих чи то на чиновників, чи то на бізнесюків.

— Я ж казала, — до Аскольда звернулася бліда і схвильована відповідальністю виступу на публіці Христина, — слід було найняти бодай маленьку піар-агенцію, щоб вони трохи розрекламували нашу пресуху, а так ніхто й не побачить.

— Не хвилюйтеся. Те, про що ми розповімо, настіль­ки значуще, що буде актуальним і за двадцять років.

— Нічого ти не розумієш! — не вгамовувалась аспі­рантка. — Новини живуть лише добу, а потім на нас ніхто й не зверне уваги.

— Річ не в нас, а в науковій інформації, яку ми пові­домимо, — відповів Аскольд і поспішив назустріч про­фесорові, який саме входив до зали.

Привітавшись, учений запросив до президії Хрис­тину і Аскольда й почав свою розповідь, ілюструючи її слайдами, зробленими під час розкопок і дослідження поховання, серед яких були зображення самої домови­ни, фрагментів золототканих тканин з неї, прикраше­них дніпровськими перлами, митра, а також найкраще збережені срібні панагія, з невідомою поки що моно­грамою, та наперсний хрест.

Професор повідомив про те, як було знайдено нову, ще невідому поховальну нішу, та про особисту роль у цьому третьокурсника Аскольда Четвертинського. Відзначив самовіддану працю аспірантки Христини Шпак. Дипломатично згадав про конструктивну спів­працю з представниками духовенства. Запропонував молодшим колегам додати кілька слів і попросив жур­налістів та представників наукової громадськості ста­вити свої запитання.

Звісно, всіх перш за все цікавило, кого ж було похо­вано у знайденій ніші. Аскольд написав професорові записку з пропозицією зробити обережне припущен­ня, що домовина може належати митрополитові Пет­ру Могилі. Той усміхнувся, несподівано зачитав ту за­писку вголос і почав розбирати ймовірність такої мож­ливості, наводячи аргументи за і проти. За був лише збіг приблизного часу поховання, а також те, що похо­вано представника вищого духовенства; проти — те, що факт поховання цього митрополита саме в Успен­ському соборі, а не в Печерах не підлягає сумніву. По­дякувавши юнакові за сміливу гіпотезу, вчений, уни­каючи гострих запитань про право власності на зна­хідки, закрив прес-конференцію.

До Аскольда підійшов Пінський, висловив поміт­но награний захват його ідеєю щодо приналежності поховання і запросив разом пообідати. Хлопець по­чав відмовлятися, та Бенціон наполягав. Тоді Ас­кольд, аби спекатися цього нав’язливого типа, пообі­цяв, що іншим разом вони напевне пообідають і об­говорять цікаві наукові ідеї, сьогодні ж він дуже за­клопотаний. Бенціон наполіг на обміні номерами те­лефонів і нарешті відчепився. Христина, яка чула цю розмову, наздогнала студента вже біля Троїцької надбрамної церкви й стала докоряти за непрак­тичність. Мовляв, від запрошень заможних і впливо­вих меценатів так просто не відмовляються. Аскольд відповів, що йому байдуже до багатих і впливових, а зараз він вибачається, але дуже поспішає, тому про­довжувати цю дискусію не має часу. Він швидко пі­шов до тролейбусної зупинки. Вже за звичкою, авто­матично спробував подзвонити Надії — безуспішно.