Вночі, коли вона лежала в ліжку, нездатна заснути, у сусідній з Роджеровою кімнаті, де їх розділяли лише зачинені двері, і перевертала у своїй пам’яті деякі події, про які він розповідав, очі Мей наповнилися сльозами. Серце рвалося від думки про те, як він лежав там, у лісі, наскрізь промоклий, поранений і самотній; було жахливо згадувати про ті довгі дні на сіннику, коли він годину за годиною лежав там, палаючи від лихоманки і від болю. Вона запитувала себе, чи думав він тоді про неї. Можливо, ні: можливо, він думав лише про те скрутне становище, в якому опинилась країна через нещастя у Фландрії , і про свій незначний шанс втекти; але якщо він і думав про неї, то лише з гіркотою, тому що вона підвела його. Він все ще носив на собі сліди своїх випробувань. Його вилиці були виступаючими, скроні запалими, обличчя виснаженим, а очі мали твердий блиск, який був ненормальним. У чомусь він виглядав краще, ніж будь-коли; його хвороба і труднощі, які він зазнав, рішуче нехтування болем у нозі, коли він шкандибав милю за милею, виснажили його, і в його зовнішності було щось зворушливе і навіть романтичне, чого він ніколи раніше не мав. Мей була щиро вдячна за те, що він уцілів; і їй стало соромно згадати, що вона хотіла - ні, вона цього ніколи не робила - що вона розглядала можливість його смерті. Вона подумала, чи він це знає; якщо так, він би не звинувачував її, він вважав би це лише трохи комічним. Трохи обдурив бідну дівчину: ось що він сказав би. Він би посміявся. Жінка, яка примусила свою рідню, дати йому притулок, яка привела до нього лікаря, яка зробила так багато, щоб він благополучно повернувся додому - вона його не кохала; він нічого не значив для неї, і те, що вона зробила, вона зробила з людського милосердя і, можливо, з патріотизму. Ставало цікаво, коли ви замислювались про це, що Роджер своєю втечею майже повністю завдячував жінкам; жінки приховували його, жінки одягали, щоб він міг пройти непоміченим, жінки годували його, жінки ризикували своєю свободою, щоб допомогти йому.
Незнайомки. Вона була його дружиною; він, безперечно, мав право очікувати від неї чогось такого, чого не могли дати йому незнайомі жінки, і все ж саме незнайомки зробили для нього так багато, а вона - що вона зробила? Нічого дуже приємного або дуже доброго. Вона не зовсім розуміла, чому це так її засмутило, більше за все, що вона не впізнала його, коли він кульгав по доріжці в тому смішному одязі, який був на ньому. Якби ж вона його кохала, якби ж вона тільки кохала його так, як любив його Томмі, вона б одразу пізнала його. Не зробити цього здавалося страшенно безсердечним: це, мабуть, дійняло його до живого. Звісно, він любив її; не годиться прикидатися, що сумніваєшся в цьому; це не те кохання, якого вона жадала, але що він міг з цим поробити, якщо в нього не було, щоби він дав їй його? Це було питання темпераменту. Мей була змучена. Її мучили докори совісті. У темряві вона простягла руки і покликала Діка допомогти їй. Вона хотіла його, хотіла його так сильно, і все ж якби він був там, вона б з жахом відштовхнула його. О, страждання! Кохати усім своїм серцем і відчувати - відчувати що? Відчувати, що якби ви віддалися коханню, яке вас поглинуло, ви ніколи не матимете ані хвилини спокою чи щастя до кінця вашого життя.