— Бачте… Ви самі сказали — невідшкодовна втрата…
— Якщо вона насправді безповоротна, — серйозно сказав лідар — А якщо ні?
— Не треба загадок, — тихо попросив Михайло. — Я втомився від гри. Благаю вас, говоріть…
— Формул вам не дам готових, — мовив Сокіл, зітхнувши. — Та проте можу розповісти про себе дещо. Я теж пройшов той шлях, на який ви ступили..
— Ви?
— Так. Хочете — розповім. Вам буде цікаво. Може, ця розповідь стане відповіддю на ваше шукання…
Зустрівся світлий Ангел з темним. І сказав Ангел:
— Гіркі слуги твої.
Усміхнувся темний, відповів:
— Мої гіркі, а твої — кислі. Обидва ми повинні шукати солодкого.
Похилив голову Ангел, бо не міг показати, де його слуги не прокисли.
СХІДНА КАЗКА
Я народився на Чернігівщині, над Десною. Невелике затишне сільце, луки, ліси. Батько — дрібний дворянин Василь Сокіл. Він був більше схожий на селянина, ніж на аристократа. Жили ми небагато, але батько дав мені широку освіту. Ще змалку запросив для мене гувернантку, з нею я вивчав англійську, французьку, німецьку мови. Далі — гімназія, медичний факультет Петербурзького університету.
Потім — вихор Жовтня…
Я довго не міг знайти мужність або випадок, щоб порвати з Колчаком, куди мене штовхнула доля.
Так минав час.
Та прийшла катастрофа. Армія Колчака була розгромлена. Окремі загони розлетілися врізнобіч, жорстоко мстячи за свою ганьбу беззахисному населенню.
Я з невеликим штабним загоном опинився в передгір’ях Алтаю. Там нас наздогнав партизанський загін. Закипів бій. Козаки охоронної сотні розбіглися. Невелика група офіцерів люто одстрілювалася, ховаючись за скелями. Кільце партизанів змикалося. Жалібно іржучи, надали під кулями коні, впряжені в підводи. Я впав біля колеса, затуливши обличчя, тупо ждав фіналу. Хтось поруч зі мною люто закричав, щось упало, глухо гримнуло Мене обпекло біля вуха. Задзвеніло в голові. Накотилася пітьма…
Опритомнів я на підводі. Пахло сіно, цокали копита, наді мною похитувалися яскраві зірки, пропливали темні високі дерева.
«Живий, — подумав я радісно. — Ще живий…»
Почувся глухий старечий голос:
— Дуже ти жаліслива, Ксеню. Хто він тобі?
— Ближній, — відізвався мелодійний жіночий голос. — Ближній, батя…
— Не дурій, — строго задзвенів голос чоловіка. — Може, він і не православний…
— То й що? — наполягала жінка. — Хіба не бачиш — людина в біді. Треба допомогти.
— А я хіба що? — зітхнув чоловік. — Веземо ж. Я тільки кажу, що до добра не доведе твоя жалість. Ось так…
Жінка не обзивалася. Я теж мовчав. У моєму серці струмилася ніжність до незнайомки, яка врятувала мене.
Війна, пожежі, смерть лишалися позаду. Вони здавалися сном, марою. Може, їх і не було.
Хитаються зірки, пахне солодким кінським потом, заспокійливо цокотять оковані колеса по кам’янистому шляху…
Мене привезли в далеке гірське село Мульту. З північного боку по долині протікала грізна Катунь. Під сонцем блищали снігові блики, над ними клубочилися хмари. Густою щетиною стояли модринові та кедрові ліси, долини квітували, сповнювали повітря ніжними запахами.
Село було кержацьке. В ньому жили старовіри, предки яких ще за Петра втекли до цих благословенних країв, щоб зберегти двоперсне знамення й батьківську віру від церковної сваволі.
Я поселився в невеликій охайній хатинці. Пахло смолистим деревом, на вікні стояв чималий ящик з густою м’ятою, вазони з великими рожевими квітами. Біля мого лежака — широкий ослін. На ньому щоранку я знаходив глечик запашного молока, пухкий хліб, тарілку з медом. За дверима часто чулися приглушені голоси, але до кімнати удень ніхто не заходив. А вранці знову я бачив на ослоні їжу, намацував на руках та на чолі свіжі пов’язки з тонкого полотна.
Незабаром одужав. Дуже кортіло побачити свою рятівницю, та вона не приходила. За вікном зеленіли віти модрини, стукали в шибку ласкавими м’якенькими пальцями, кликали в широкий світ.
Я вже підходив до вікна, тримаючись за стіну. Видно було ліс, блакитні зубці гір на обрії, білопінний потік недалеко від хати. Серед квітуючих трав паслися корови, гралися діти. Мені хотілося до них, бажалося дії.
Одного разу до кімнати ввійшов літній бородатий чолов’яга, сивий, коренастий, у простій полотняній одежі, в чоботях. За ним стояла висока струнка дівчина в довгій чорній сукні. Вона була гладенько зачесана, на груди спадала зміюкою товстелезна руса коса. Сірі очі дивилися тривожно-дивно, вона не зводила погляду з мого обличчя. Чоловік, погладивши бороду, привітався, в синіх прозорих очах причаїлася настороженість.
— Ну що ж, — озвався він. — Хто будеш, з якого роду-племені? Я — Афанасій Григорович Лебідь. Це моя донька Ксеня…
Я назвав себе, подякував за рятунок.
— Богові дякуй, — скупо сказав господар. — Та ще ось їй — Ксені. Я, правду кажучи, не дуже охочий втручатися в отакі справи. Білі, червоні — хто вас розбере? Брат на брата — хіба це діло? Кров, ворожнеча, пекло. Не може бути добра з того. Не може…
— Не наша справа розбиратися в тому, батя, — владно сказала дочка. — Зробити добро — інша справа. Сказано ж: «Хто думає, що Бога любить, а брата свого ненавидить, — лож єсть».
Батько невдоволено покрутив головою, але в очах його майнули іскорки гордості. Він зиркнув на мене, кивнув бородою.
— Чув? Письменна. Начиталася. Ну та гаразд! Ближче до діла. Ти, Григорію Васильовичу, людина вчена, розумієш… Не можна тобі тут бути. Хто, що? У нас тут строго, на нашій сім’ї ще не було поголосу. Будь готовий. Уночі одвезу тебе до Усть-Кана. Там вже сам влаштуєшся, куди, як…
Він зітхнув, потупцював на місці, вийшов. Ксеня, сумовито глянувши на мене, попрямувала за ним.
Я лежав самотній, думав. Куди мені? До кого? В далекому Петрограді не лишилося жодної рідної душі, вся Росія у вихорі битви. Я не знайду одразу істинного шляху, мене розчавить той смерч, як хробака на дорозі. Хочеться тиші, простого й зрозумілого життя. Заглибитися в себе, подумати… Та як тут залишитися, як увійти в цей старовірський світ, здобути їхнє Довір’я?
Я сидів, тяжко роздумуючи, до сутінків. За вікнами вже блимали зірки. Безшумно відчинилися двері, до кімнати шаснула висока постать. Я схвильовано скочив на ноги.
— Ксеня Афанасівна?
— Тихо. — Вона підступила до мене, поклала свою долоню на мою руку. По моєму тілу прокотився жар. — Ти поїдеш од нас?
— Не… знаю. Батя твій велить. Ти ж чула?..
— А ти, Григорію Васильовичу… ти хочеш їхати звідси?
Вона дивилась на мене полум’яним зором, темні в сутінках очі переливалися іскрами. Я прошепотів:
— Мені добре у вас. У мене нема ніде нікого…
— Чи люба я тобі, Григорію Васильовичу? Така, як є — проста, неосвічена? Не дивуйся, що перша кажу. Полюбився ти мені. Не знаю чому. Серце каже, що кровинка ти моя. Нероздільна. Чи помилилася, скажи?
Невідоме досі хвилювання стисло моє серце, щирість дівчини осяяла щось у душі, до очей підступили сльози. Ось воно — веління долі. Я схилився і вдячно поцілував їй руки.
Вона обпекла поцілунком мої вуста, метнулася до дверей. Зупинилася на мить.
— Батя сідлає коней. Я зупиню. Зажди — приведу його…
За кілька хвилин господар уже був у моїй кімнаті. Він увійшов з палаючою лучиною, ввіткнув її в щілину. Свердлив мене суворим поглядом.
— Так. Швидко. Що ж це, Григорію Васильовичу? Як це розуміти?
— Любо мені у вас, — глухо сказав я. — Нема мені куди йти. Ксеня ваша, знаю, достойна кращого, ніж я. Але я щирим другом буду їй. Нема хитрощів тут, Афанасію Григоровичу. Нема обману. Судіть, як знаєте…
— Батя, — озвалася Ксеня з-за плеча батька. — Моє серце так велить. Не ставай на заваді!
— Цить! — грізно обірвав її батько. — Серце! Багато ти розумієш в серці? Може, він безбожник! А ти — старої, благочестивої віри. Говори по совісті, як перед Богом, віриш в Бога чи ні?