Пізніше, коли вона лежатиме вдома на дивані й тупо дивитиметься в стелю, а всередині все болітиме, і вона не зможе з точністю визначити, де саме знаходиться ця болюча середина, з якою робили щось без її відома, тоді вона не матиме певності і в тому, коли саме почалося це отупіння, схоже на важке похмілля, — вже після того, як лікар, ледве намацавши вену на худій руці, вколов їй наркоз, чи ще до того, відразу як вона переступила обшарпаний поріг лікарні, з якої вийшла вже якоюсь зовсім іншою, чужою собі людиною. Коли вона уявляла собі раніше, як почувають себе після такого, то припускала все що завгодно: страх, розпач, розкаяння, сльози, істерику, бажання скоїти самогубство — тільки не таку повну байдужість, майже полегшення, ближче до отупіння, ніж до врівноваженості.
У її мозку раптом зупинилася швидка центрифуга, яка намотувала круги в один бік, намотувала так швидко, що всі краєвиди зливалися в одну суцільну лінію, а потім відступили кудись далеко. Центрифуга зупинилася лише на мить, щоб відразу ж почати розкручуватися в протилежному напрямку. Раніше ця центрифуга загрозливо підступала дуже близько, як земля у вікні літака, що іде на посадку, збільшувалась у розмірах і втрачала чіткість контурів та масштабність зображення. А тепер зображення, й раніше не надто чітке, ніби відступало, його контури залишались аморфними, зате чітко проступали окремі молекули. Мабуть, це були молекули. І вона не лише бачила їх — вона відчувала шкірою їх терпкий дотик. А можливо, це були молекули її власної шкіри і саме так її тіло виглядає збоку, коли душа, вийшовши з нього, востаннє оглядає свої володіння.
Разом із цією зміною напрямку прийшов страх і холод. Вона відчула себе частиною великого шматка льоду, на який продовжувала дивитися збоку, ніби на щось чужорідне. Окремі молекули, які вона продовжувала бачити й за рухом яких навіть могла спостерігати, були не круглими, як вона це завжди собі уявляла, а кубічними, і рухалися по складних, еліпсоподібних траєкторіях. Вона сама, ще не набувши якоїсь конкретної форми, була причіплена до цього велетенського куба десь ізбоку. Поза була незручною, постійно хотілося підсунутися вбік, щоб не впасти, хотілося натягнути на себе простирадло. Наявність простирадла вона усвідомлювала, хоча й не бачила його. Поміж кристалами, не порушуючи їх цілісності, швидко переміщалися кубики молекул, причому їй було зрозуміло, яким чином вони потрапляють всередину цього кристалічного моноліту, але вона не бачила жодних щілин на тому місці, де вони заповзали всередину або виповзали назовні. Можливо, це було пов’язано з тим, що такої різниці між внутрішніми й зовнішніми площинами не існувало, і те, що її не існувало, зовсім не дивувало її. Вона відчувала себе одночасно і частинкою кристалу, і однією з молекул. Постійний рух по невидимих капілярах кристала дуже заспокоював її, і якби не те, що постійно хотілося підтягнути на себе невидиме простирадло, вона могла б перебувати в цьому гармонійному стані вічно. Відчувала себе причетною до якогось таємного знання, до існування іншої форми свідомості, набагато досконалішої за знану їй досі, такої, що не потребує слів та інших умовностей і здатна до комунікації, позбавленої усіх тих спотворень, які накладає на зміст необхідність виражати все недосконалою системою вербальних, візуальних чи інших символів. Це було схоже на відчуття, коли довго дивишся якийсь не знаною тобі мовою фільм, що супроводжується дуже поганим синхронним перекладом, що його годі розчути, і вже під сам кінець, коли майже втрачаєш надію що-небудь зрозуміти, актори раптом переходять на якусь зрозумілу тобі мову. І в перший момент ти ще навіть не знаєш, чи це вони перейшли на твою мову, чи ти раптом починаєш розуміти їхню, але це і не важливо, як не важливо й те, чи подобається тобі цей фільм. Тут ідеться про зовсім інші речі.
Але раптом центрифуга майже зупинилася і в безшелесну гармонію порушив якийсь звук. Тепер вже відчувалося, що десь існує невидиме «зовні» і з нього долинають ці гугняві звуки. Якщо напружитися, то навіть можна розгледіти неясні білі контури. Найчіткішим враженням від цього вторгнення був запах цигарок, ледь вловимий, як з’ясувалося згодом, коли Алла вже прийшла до тями й розмовляла зі своєю лікаркою, від якої було трохи чути цигарковим димом і ще кавою та парфумами. Коли лікарка розмовляла, темний пушок над її верхньою губою було видно чіткіше, ніж коли вона мовчала.