Далі видиво зникло, але тепер існування в цій масі з розмитими контурами було позбавлене попередньої безхмарності. Аллі стало страшно, вона вже відчувала, що у неї є не лише ця невизначено-кристалічна сутність, а й цілком реальне тіло, яке наразі її не слухається, і саме тому не вдається натягнути на себе простирадло, обриси якого ставали все чіткішими. Рештки тепла поволі зникали, натомість все більше утверджувався на своїх позиціях холод, а найбільше лякала безпорадність, нездатність поворухнутися і страх, що так буде завжди і доведеться провести невідомо скільки часу в цій похмурій кімнаті з вікнами, до половини зафарбованими білим, терпіти цей холод і відчувати тільки те, якими складними траєкторіями пересуваються кубоподібні молекули твого власного тіла.
Коли вона сказала про все Зенонові, нічого не пояснюючи й не розповідаючи деталей, просто повідомивши факт, він промовчав. А в очах у нього знову з’явилося те саме чуже й вороже відчуття, яке вже раз налякало її, і Алла відчула раптове, хоча, як з’ясувалося потім, і лише тимчасове полегшення, щось схоже на переконаність у правильності вчиненого. Хоча ця переконаність швидко минула, натомість почав регулярно снитися один і той самий сон. Відтворити подробиці цього сну їй жодного разу не вдалося: він складався з самих лише відчуттів, і головним серед цих відчуттів був страх. Паніка, схожа на ту, що охоплює в натовпі, який раптом зривається з місця і незрозуміло навіщо кудись біжить, страх перед чимось невідомим, чого чекаєш і боїшся не тому, що воно погане, а тому, що не знаєш, чи потрібно цього боятися. Час від часу цей сон урізноманітнювали багатоніжки, схожі на кубики молекул, які виглядали загрозливо й повзли не кудись далеко, у непрозору білу кристалічність, а навпаки, виповзали з неї і загрозливо насувалися, непропорційно збільшуючись в розмірі з кожним наступним кроком. Але найгіршим було повернення вві сні цього відчуття злитості з чимось великим і позбавленим форми, відчуття розплавленості, яке пекло або морозило і встромляло дрібні болючі жала просто в мозок, ніби не могло відшукати впаяних в моноліт інших частин тіла.
Мабуть, десь тоді й сталася перша з тих непомітних мікротріщин, які поволі накопичуються на м’язовій тканині подружніх стосунків і потім виявляють себе так несподівано. Одного разу він зізнався їй, що вже не почуває себе закоханим і відсутність цього почуття дуже його засмучує. Після цієї розмови, яка поступово перейшла в бурхливе з’ясування стосунків, вона відчула, що його байдужість щось у ній сколихнула, а його зізнання сколихнуло щось у ньому, і тепер усе знову налагодилося. Вона навіть знову почала прокидатися вночі від бажання притулитися до його теплої спини й почути нерозбірливе сонне буркотіння. Але відтоді ця думка не давала їй спокою, бо насправді він лише висловив (він завжди краще давав раду словам, ніж вона) те, що вона також почувала. І це не дратувало її, не обурювало, а просто засмучувало. Спокійно засмучувало, могла б додати вона, але цього спокою вона боялася найбільше, тому не наважилася додати.
Саме тоді вони вирішили, що йому потрібно навчитися танцювати. У дитинстві він також займався танцями, але не бальними, а народними, і вважав себе непоганим партнером. Алла на той момент покинула професійні танці, так і не знайшовши партнера на заміну, і заробляла на життя уроками танцю. Вони вирішили, що буде романтично, коли він щовечора приходитиме до неї, до танцкласу, і вони вальсуватимуть удвох у приглушеному світлі вуличного ліхтаря, який стояв просто за вікном і дискретно освітлював кімнату з дзеркалами.
І це було справді романтично, кілька разів вони навіть кохалися просто на брудній підлозі зі стертим лаком і специфічним запахом припудреного поту і вивітрілих парфумів під шаром пилу, який панує в усіх гримерках і танцкласах. Єдине, що в них зовсім не виходило, — це танці. Вона була страшенно терпляча і намагалася не вразити його самолюбства необережним зауваженням. Але вже через кілька занять їм обом стало ясно, що танцювати в парі вони не можуть. Щось спрацьовувало, точніше, не спрацьовувало, ніби вимикач на стіні, коли вони ставали в шосту позицію, з якої починається більшість класичних бальних танців, і уважно слухали музику, відлічуючи подумки до трьох, коли це був котрийсь із вальсів, або до восьми, коли справа доходила до танго.