Але була й ще одна причина того, чому він не наважувався говорити з Аллою про свій страх. Він усвідомлював, що не має права дорікати батькам за те, що поводилися надто бездоганно, що не ця бездоганність відлякує його, а побоювання, що він не вартий такої поведінки. Це було якось пов’язано з його відчуттями в танцкласі, хоча він і не розумів до ладу, як саме. У ставленні до батьків і їхнього сімейного щастя була та сама хвороблива ревність, прикре усвідомлення, що сам він не здатен на таку толерантність, таку силу волі, таку самопосвяту. А найгіршим було те, що звинуватити в цій його нездатності не було кого. Йому здавалося, що виправити ситуацію могла б навіть найменша дитяча травма, батьківська несправедливість, яка залишилася б у його пам’яті, щоб на неї можна було все списати й відчути себе всього лише невинною жертвою обставин. Але нічого такого йому не пригадувалося, і відчуття власної неповноцінності та занадто високих амбіцій виїдало його зсередини, примушуючи бути несправедливо вимогливим до інших.
Він дуже соромився власної невпевненості у собі й часто намагався приховати її під удаваною впевненістю, при цьому часто перегравав і від цього ще більше дратувався. Те, що Алла була такою ж невпевненою в собі й несміливою, дуже йому подобалося: переважно вони розуміли одне одного без слів і вона ніколи не вимагала від нього бути сильнішим, приймати рішення за двох чи «поводити себе, як справжній чоловік», як це традиційно формулювали дружини багатьох його знайомих, чим часто доводили чоловіків до розпачу. Йому дуже подобалося те, що Алла не вимагала від нього подружньої вірності, погоджуючись із ним у тому, що вірність насилу нікому не потрібна. Вони відверто зізнавалися одне одному в зрадах, часто зраджуючи саме з метою зізнатися одне одному. Цей момент був дуже напруженим і збуджував їх обох, щоразу даючи новий поштовх їхнім інтимним стосункам.
Вони ніколи не говорили про це, але Зенон відчував, що Алла також мучиться від власної невпевненості й невміння поводити себе у конфліктних ситуаціях. Вони обоє уникали конфліктів, і Зенона це влаштовувало. Він трохи комплексував, відчуваючи, що занадто зайнятий власними проблемами й замало уваги й часу залишає Аллі та Софійці. Усвідомлював, що його наполегливість не зможе замінити таланту, а години, проведені у творчих муках за письмовим столом, можна було б використати значно краще. Він відчував, що вони з Аллою підійшли до певної межі у своїх стосунках, що коли вони нічого не змінять, не почнуть поводитися по-іншому, то втратять одне одного, перестануть бути щирими, перетворять своє життя на звичку, яка частіше дратує, ніж дає задоволення. Але він не знав, що саме потрібно зробити, аби цього не сталося. Завести скриньку на записки, як це зробили батьки? Зосередитися на роботі і вважати, що сімейні стосунки повинні зосереджуватися на вихованні дітей, а не на пошуку власних приємностей? Намагатися продовжувати жити, як досі, й робити вигляд, ніби це і далі всіх влаштовує? Зенон не знав і відчував, що Алла також цього не знає. Тому боявся почати розмову, а ще більше боявся, що розмову про це почне вона.