Микола Іванович реагував на все дуже повільно, розважливо формулював думку, замислюючись над кожним словом так, ніби це був інгредієнт якоїсь хімічної сполуки, і, якщо його випадково переплутати, сполука може вибухнути. Ця його неквапливість контрастувала з динамічною манерою поведінки Дарини, яка була надзвичайно емоційною, енергійно сипала словами й часто, захоплена багатством асоціацій і бажанням якомога швидше висловити думку, плутала слова, окреслення, географічні координати, історичні факти. Їхні діалоги часом виглядали, як генеральні репетиції якоїсь театральної вистави у стилі абсурду. Микола Іванович терпляче застигав із піднятою рукою і трохи відкритим ротом, чекаючи, аж зупиниться водоспад Дарининих слововивержень, а потім із незворушним спокоєм довершував думку. Дарина часто перебивала його, не маючи терпцю дослухати, переконана, ніби давно збагнула, про що йому йдеться, вступала в суперечку, а потім з’ясовувалося, що зрозуміла вона неправильно, і Микола Іванович мав на увазі щось зовсім інше, тож сперечатися не було приводу. Але ці невеличкі непорозуміння не заважали цілковитій ідилії їхніх стосунків. Його повільність і докладність чудово доповнювалися Дарининою емоційністю та невтомним ентузіазмом, кожен із них захоплювався рисами іншого, не властивими йому самому, і це давало нові й нові поштовхи до взаємності.
У стосунках із Миколою Івановичем Дарина вперше відкрила в собі ощадливість і вміння раціонально витрачати гроші. Усі попередні й наступні коханці щедро засипали Дарину подарунками, і вона приймала все це з байдужою звичністю, сприймаючи як стандартний елемент залицянь. Стосунки з Миколою Івановичем відразу вкладалися на раціональних засадах сімейного побуту. Вони рідко ходили до ресторанів, переважно вечеряли вдома, не скликали галасливих компаній і неохоче самі приймали запрошення. Але не через ощадливість, а через непотрібність усього зовнішнього. Їм було занадто добре разом, цілком вистачало присутності одне одного й спілкування, а додаткові розваги й чужі люди тільки відволікали й заважали розмовляти. Риси їхніх характерів, дуже різні, доповнювали одна одну як виступи й западини, як деталі конструктора «лего», які легко й невимушено чіплялися одна за одну.
Можливо, загадкова смерть Миколи Івановича пояснювалася саме тим, що це був мамин шанс на те, чого в принципі не буває, і, оскільки цього не буває, воно мало рано чи пізно завершитись і повернутися до звиклої послідовності більших чи менших компромісів.
Вчителька математики
Її звали Олена Архипівна, і за всі сім років Ліля не бачила її в іншому вбранні. У неї було чотири спідниці — дві на холодні пори року і дві на літо, дві блузки на ґудзиках і два сірих светри. Літні спідниці були чорними, блузки — білими, весь зимовий одяг — сірий, светри — з вив’язаними машинною в’язкою «косичками». Її стрижка, що скидалася на зроблену власноруч при недостатньому освітленні, була короткою і стирчала в усі боки; коли вона нахилялася над Лілиною партою, від неї ішов ледь чутний запах господарського мила і лупи, яка сипалася з її плечей просто в Лілин зошит у клітинку.
Олена Архипівна мала власну методику навчання. Вона вважала, що на п’ятірку математику не може знати ніхто, навіть автор підручника, на четвірку витягує хіба вона сама, а найстараннішим відмінникам можна було б поставити у кращому разі заохочувальну трієчку. Тому вона ніколи не опускалася до того, аби опитувати кількох учнів за урок. Вона питала завжди одних і тих самих, у кожному класі обираючи собі жертв — по одній на ряд, і ця жертва ставала відповідальною за цілий ряд. Якщо була добре приготована, весь ряд отримував хороші оцінки (четвірки й п’ятірки Олена Архипівна виставляла в журнал і щоденники, але невтомно повторювала, що це лише умовність, бо насправді більше трійки нікому ставити не вартувало б). Ліля була однією з трьох жертв у своєму класі, тому звикла кожен третій урок математики проводити біля дошки. Після того як Олена Архипівна перевіряла домашні завдання й засвоєння попереднього уроку, вона пояснювала нову тему, але жертва, яку опитували, не мала права сісти на своє місце, а залишалася біля дошки записувати все, що потрібно буде для унаочнення нової теми. Сама ж Олена Архипівна при цьому ходила поміж рядами, поширюючи запах господарського мила й лупи.