Навіть з дорослої перспективи як Лілі, так і Софійці здавалося, що історія з кінотеатрами може вважатися достойним і небанальним розв’язанням проблеми надлишку вільного часу.
Дарина. Юнацькі спогади
Його везли на каталці вздовж нудних сірих стін лікарняного коридору. За каталкою несли відро, у це відро скрапувала кров з рани у нього на голові. За ним ішли три санітари — один спереду каталки, один — іззаду, і ще один — із відром. Збоку хтось сказав, що його покалічили на будові і що він — зі Львова. Залишилось нез’ясованим, чи він постійно мешкає у Львові й просто приїхав заробити на цій будові, чи, навпаки, мешкає тут, а до Львова їздив на заробітки. Або ж, скажімо, народився у Львові, а тут одружився чи просто залишився жити. Чи, наприклад, у Львові розбагатів і тепер будує тут, на березі моря, дачу. Хоча навряд, тоді його не привезли б до цієї нещасної обласної лікарні, де тепер його кров скрапує у відро з написом «для м/пола». Або привезли б зовсім по-іншому й не залишили б у коридорі, підставивши відро під голову, щоб кров не заливала підлогу.
Хоча до цього моменту, насправді, ще далеко, причому в усіх сенсах, як літературному, бо початок цієї історії зовсім не в цій лікарні і не в цьому кривавому епізоді, до речі, єдиному справді кривавому, — усі решта будуть значно поміркованішими в плані кривавості. Так і в сенсі географічному, бо починати оповідь слід більш як за півтори тисячі кілометрів звідси, у тому самому Львові, звідки приїхав бідолаха, що лежить тепер на каталці в задрипаній феодосійській лікарні, і, судячи з кількості крові, яка вже витекла з рани на його голові, навряд чи повернеться коли-небудь на свою будову, не кажучи вже про ті півтори тисячі кілометрів, що відділяють його від Львова.
Вона завжди трохи соромилася свого імені, як соромилася й захоплення своєї матері всім італійським, починаючи від псевдоіталійського взуття, яке мати купувала на єдиному в їхньому містечку речовому ринку під офіційною назвою «Провесінь» і неофіційною «Пролежінь», — мабуть, через старі розкладачки, які слугували тут прилавками на самих початках діяльності ринку. Тішило її у цьому контексті тільки те, що мати не здогадалася свого часу назвати її якоюсь Джулією, Франческою чи Лаурою. Трохи соромилася вона і платівок Альбано та Роміни Пауер, які завжди, скільки вона себе пам’ятала, займали центральне місце на книжкових поличках маминого помешкання, любовно протиралися від пилюки щосуботи й ритуально прослуховувалися в дні найбільших сімейних урочистостей кілька разів на рік. Старенький програвач конструкції ранніх 80-х досі ритмічно похрипує в такт. Він уже не такий гарний, як його попередниця-радіола з масивними білими клавішами для перемикання радіохвиль і назвами міст навпроти цифр відповідної частоти, і ще далекий від стандартів гай-фай, але й він, як і безліч інших предметів та ритуалів асоціюється у Дарини не стільки з музикою, скільки із відчуттям безкінечного міщанського ретро її дитинства. З його вечірніми телепереглядами виступів фіналістів конкурсу «Сан-Ремо» і змагань фігуристів, із фотографіями Софі Лорен із вицвілих кіножурналів, розкладеними в сімейному альбомі поміж дитячими світлинами Дарини. Із міфом її народження — нібито від італійського оперного тенора, який приїздив із гастролями до Львова, в якого закохалась і від якого завагітніла її мати і якому вона ніколи нічого не сказала про факт народження Дарини й прізвище якого ніколи й нікому не називала. Її, зрештою, ніхто ніколи й не питав, бо ця таємниця була відома всім, надто схожою була Дарина на автомеханіка львівського дріжджового заводу Семена. Та й не гастролювала італійська опера у Золочеві в ті часи, як не гастролює і тепер з причин цілком очевидних.
Мати Дарини була закохана в усе італійське, точніше, в усе, що вважала італійським, адже сама вона в Італії ніколи не була й усі свої знання черпала виключно з програм кабельного телебачення відтоді, як це телебачення з’явилося. Раніше ж джерелом її знань була видана ще в 50-ті книга якогось московського автора під назвою «Италия, душа моя», з якої можна було значно більше довідатися про самого автора, ніж про описувану ним країну. Але це не заважало матері Дарини, хоча з часу появи кабельного вона значно рідше перечитувала цю свою улюблену книгу, зате старанно оглядала єдиний телеканал, що транслювався італійською. Італійської вона не знала, стверджувала, що це і не потрібно, адже ця мова така гарна, що її можна слухати просто так, як музику, не вникаючи у зміст. Вона вирізала з усіх жіночих журналів рецепти італійської кухні й хоча її равіолі підозріло нагадували пельмені, лазанья з макаронів місцевого виробництва склеювалась у липкий важкостравний згусток, проковтнути який не допомагала навіть велика кількість кетчупу, а піца з дріжджового тіста виростала майже до розмірів хлібини, мати Дарини свято вірила, що усе це і є справжня італійська кухня, більше того, що ця кухня — найсмачніша у світі. Вона дбайливо зберігала пляшку з-під «К’янті», привезену кимсь зі знайомих із заробітків, і наливала туди своє домашнє вино з порічок, стверджуючи, що на смак воно майже нічим не відрізняється.