А поза тим тут справді було надзвичайно гарно. Бухта під абсолютно невиправданою назвою Тиха була мальовничо закрита з обох боків скелями, що врізалися далеко у море. Мабуть, саме це створювало тут своєрідний мікроклімат, і тутешня погода рідко збігалась із погодою на «материку», як називали вони віддалене на кілька кілометрів містечко. Тут було справді затишно, поки яскраво світило сонце і море з лагідним плюскотом облизувало гладкий піщаний берег. Але ця затишність бувала дуже підступна, і їм не раз доводилося рятувати з води свої пожитки й рятуватися від раптового шторму, який за лічені хвилини виникав нізвідки, змивав із берега намети й тенти, хоча ще за кілька хвилин на небі знову не було ні хмаринки й здавалося, ніби вся ця буря тобі лише наснилася. Після того як їхні намети кілька разів мало не зникли у морі назавжди, вони почали розбивати їх на підвищенні над пляжем. Це було не дуже зручно, бо замість піску під ногами була вигоріла трава й дрібні камінці, до наметів часто заповзали сколопендри, вечорами там було не так затишно, а кожен метр, що відділяв від моря, ставав додатковою незручністю. Хотілося прокидатися і виставляти ноги просто у вологий пісок, щоб п’ятки лоскотала прохолодна вранішня хвиля, змивала рештки дрімоти, а увечері щоб крізь отвори для повітря зблизька відсвічував планктон на воді.
На тутешньому пляжі не було бичків від цигарок, бо вони визбирували їх ще в перший день і більше не смітили, не було порожніх пляшок з-під вина, викинутих звечора в море разом із іншим сміттям. Навіть комарів, здається, було менше, хоча це вже точно Дарина сама собі придумала, бо не могло їх тут бути менше, навпаки, тут водилися сколопендри й навіть змії, що кусаються, а в місті їх не було. Але в порівнянні з цивілізованим відпочинком це все одно були приємні дрібниці.
Їм дуже хотілося залишитися там ночувати, але Дарина змушена була спати на твердому, і вони поверталися до своїх «койкомєст» у дерев’яних хитких прибудовах, під ощадливий душ, у якому нагріта на сонці вода закінчувалася задовго до їхнього приходу, а часом і просто закінчувалися запаси води, і господар тільки розводив руками на всі їхні претензії. Море тут чомусь було зовсім іншим, ніж біля дикого пляжу, розташованого за кілька кілометрів: брудним, холодним і непривітним, — зайти у воду вдавалося лише на кілька хвилин, а потім судома зводила ноги. Дарина лягала на повітряний матрац, одягнувши дощовик на свою пов’язку, яку не можна було мочити, і хлопці виштовхували її на глибину, де вона занурювала руки до крижаної води й дослухалася, як дощовик прилипає до тіла. Діти з усього пляжу збігалися подивитися, як її, забинтовану, виштовхують у порожнє море, а потім забирають назад, а самі хлопці у воду не заходять, як не заходить ніхто, бо попри нестерпну спеку вода біля міського пляжу крижана і судома хапає за ноги вже біля берега.
Вони щодня мандрували між цими двома світами, не схожими між собою нічим, окрім хіба що запаху шкіри у повітрі, солоної, терпкої, трохи підсмаженої на сонці, і щоразу це була ніби подорож із кольорового фільму в чорно-білий, із кіно, в якому всі рухаються й розмовляють, до примітивних застиглих картинок-слайдів. Була межа, яка знаходилася при виході з Тихої, і, переступаючи цю межу, вони різко змінювали тон, тему розмови, манеру тримати голову й дивитися одне на одного. Так, ніби дощ нависав над ними й починали боліти голови, все довкола напружувалось утомою і роздратуванням, і в цьому всьому була повна безнадія, а море, пісок і зоряне небо раптом перетворювалися на кічові театральні куліси, на вирізану з картону декорацію з отвором для голови, у яких колись було модно робити фотографії.