Мабуть, забракло лише кількох деталей, можливих тільки коли живеш у наметі. Прокидаєшся на пляжі від променів сонця, які прогрівають твій спальник лінивим теплом, з розгону вбігаєш в море, і воно миттєво змиває з тебе усю втому ще до того, як починаєш відчувати холод води. Тут важливо не зупинятися, а швидко пливти вперед, — тоді холод минає, м’язи вперше за день напружуються, а потім випускають цю напругу, віддають її воді, разом із усіма скаргами хребта на незручності спальника й піщаного ложа.
Далі міцна кава, з молоком і піском, який тут домішується до всіх страв і на який дуже швидко перестаєш реагувати. Сніданок, обов’язкові о цій порі року вишні, неквапливі розмови й постійна зосередженість на воді. Навіть читаючи, відчуваєш потребу час від часу порозглядати хвилі, зауважити, як протягом дня міняється рельєф берега, як поводять себе чайки, чи вся рослинність уже вигоріла, чи десь ще збереглися зелені плями, які урізноманітнюють краєвид і одночасно роблять його екзотичним. Тут дерева влітку обходяться без зеленого. Годинні блукання вздовж моря, вслухання не так у шум хвиль, як у те, що цей шум робить із тобою, як міняє зсередини, примушує зосереджуватися на речах справді важливих, відкидати другорядне. Розглядання камінців, від якого неможливо стриматися, як і від колекціонування їх. Водорості на піску, розкладені дбайливо, як до знімки.
Пірнання з маскою: голова паморочиться від браку кисню, і хочеться протриматися ще трохи, допливти он до того камінчика. Пошуки мідій та крабів, запах водоростей, який піднімається в повітря, коли смажаться мідії, і перебиває запах самого вогню. Лікувальна глина, якою так приємно обмащуватись і відчувати приємну прохолоду під цим захисним панциром навіть у найбільшу спеку, — глиною можна мити волосся, воно стає від цього блискучим і незвичним на дотик. Ліниве уникання спеки, марне й обтяжливе, а потім щоразу несподівана й приємна вечірня прохолода, парування попеченої на сонці шкіри, загострене відчування одягу і взуття, пиво в обід і вино увечері. Комарі, ящірки, сколопендри, джерело прісної води. Сидіння біля багаття й лежання під зорями. Шурхіт піску під ногами, приємна прохолода ранкового й нічного піску, сіль, яка висихає на шкірі, вибудовуючи примхливі рельєфи.
Усього цього вона не знайшла тоді, попри напружені намагання заспокоїтись і повернутися до звичних тут відчуттів. Можливо, потрібно було хоча б раз переночувати на пляжі, ігноруючи лікарську пораду спати на твердому, й уникнути прокидання на скрипучій сітці старенького ліжка (яке тільки з великою долею умовності можна було вважати твердою поверхнею), прокидання під неприємно вологою ковдрою в кімнаті з вкритими грибком стінами, уникнути черги до рукомийника і погляду на забуту відставним полковником із сусідньої кімнати вставну щелепу в склянці, не слухати, як господар свариться зі своєю дружиною, не вдихати запаху пригорілого сала і яєчні, якою щоранку снідало подружжя похмурих пенсіонерів із Москви. І не реагувати на глухувату дружину відставного полковника за сусіднім перекошеним дерев’яним столиком в альтанці на подвір’ї. Щоразу, коли Дарина перепитувала Олексу чи Дмитра розсіяним:
— Прошу?
Полковничиха дивувалася:
— И что она все время просит?
А можливо, і ця теорія з часом ставала для Дарини все переконливішою, вона вигадала собі все це, і Крим її мрії ніколи не існував насправді — це була якась масова галюцинація, що з’являлася в їхній компанії і зникала, щойно вони розходилися, якийсь масовий гіпноз. Після того разу вона більше не їздила до Криму з наметами, а компанія їхня потроху розпалася, як це завжди буває після того, як люди заводять сім’ї і пов’язані з цим проблеми. Але чим більше віддалявся в її спогадах той Крим, тим більше зусиль вона докладала, аби зберегти його в уяві саме ідилічним і зануреним у таємничу та незбагненну атмосферу Тихої.
Але це не завжди вдавалося — часом у пам’яті виринали епізоди, які їй все більше хотілося забути. Наприклад, вечеря перед виїздом додому, коли доїдали останні консерви й зробили салат із огірків. Вечір був прохолодний, і Дарина сховала свої бинти на спині під светром. Вони вже майже все доїли, коли їй раптом застряг у горлі шматок огірка, вона закашлялася й почала задихатися. Дмитро й Олекса синхронно підстрибнули зі своїх місць і підскочили до неї ззаду, аби вдарити по спині, так само синхронно підняли й тут же опустили руки. Але не тому, що їй полегшало, зовсім навпаки, просто не наважилися стукати по замотаній бинтами спині. Неправдоподібна, анекдотична ситуація, над якою вони згодом не раз сміялися і яка все за тою ж дивною, оберненою механікою їхніх тодішніх стосунків, раптом послабила на якийсь час напруженість між ними й навіть уможливила повернення додому в більш-менш людській атмосфері. Дарина відчула цей спад напруги, і шматок огірка подівся кудись, вона знову змогла дихати й засміялася зі сльозами на очах. У Дмитра помітно трусилися руки, але і він, і Олекса також засміялися. Вони вперше за всю цю поїздку сміялися так, як колись, сміялися, як нормальні люди, відчуваючи якесь просто неймовірне полегшення, особливо помітне після піку напруження, що виник в останні кілька днів після того, як Дарині погіршало.