Вчителька праці
Уроки праці були чимось дивним. Вони відбувались у напівпідвальних приміщеннях, відділених від шкільних коридорів не лише темними сходами, які ніколи не освітлювались і на яких учні не раз падали, ризикуючи повибивати собі зуби, — коридор, який вів до цих кабінетів, був перегороджений масивними металевими воротами із важкою засувкою. З правого боку за ворітьми були класи для хлопців, з лівого — для дівчат. Це були єдині заняття, на яких їх розділяли за статями, і в цьому було щось старосвітське, що віддалено нагадувало Лілі гімназії, про які вона читала в книгах. Великий і погано опалюваний кабінет праці дбайливо доглядався Надією Дмитрівною, масивною жіночкою, яка носила виключно одяг власного виробництва, мала молочну сивину навіть на бровах, від чого її гіпертонічного кольору обличчя здавалося ще червонішим і ще м’ясистішим, споживала виключно їжу власного виробництва, не рахуючи випадків, коли доводилося куштувати їжу інших господинь у гостях, але в її вуста ніколи не потрапили б вироби із кухонь громадського харчування. Вона вміла абсолютно все, що, на її думку, повинна вміти справжня жінка, і ремонтувала швейні машинки, озброївшись викруткою не менш вправно, ніж замішувала тісто на вареники чи креслила викрійку складної блузки з виточками, прямим вузьким рукавом і комірцем-стієчкою. Надійність і самодостатність, якою віяло від її постаті, примушували запідозрити, що вона сильно потерпає, коли їй доводиться вбирати на себе щось фабричне, скажімо, чоботи, яких вона не могла виготовити самостійно. Тому вона надзвичайно пишалася власноруч зшитим пальтом, яке зробило б честь будь-якій професійній кравчині. В особі Надії Дмитрівни Ліля вперше в житті зіткнулась із типом упевненої в собі домогосподарки, для якої це господарство є повноцінним способом самореалізації. Попри те, що Надія Дмитрівна викладала уроки праці для всієї старшої школи, вона продовжувала вважати себе домогосподаркою, і було абсолютно незрозуміло, яким чином їй вдається не лише тягнути на собі дві з половиною ставки, а і встигати виконувати всю домашню роботу в п’ятикімнатній квартирі, де, крім них із чоловіком, мешкало ще п’ятеро дорослих доньок (наймолодша закінчувала школу), деякі вже з сім’ ями.
Надія Дмитрівна вчила їх бути ідеальними домогосподарками, тобто у її розумінні, крім основної професії, встигати «з честю» нести на собі тягар домашньої роботи. Вираз «із честю» належав до улюблених її виразів: як у кожної діяльної людини, її лексикон був не надто різноманітним, бо значно більше, ніж говорити, їй подобалося щось робити, а розмови забирали час, протягом якого можна було встигнути зробити щось корисне. Вона вважала, що купування фабричних консервів, як і продуктів-напівфабрикатів, принижує честь жінки. Не менше принижують її і випадки, коли чоловік змушений допомагати на кухні чи в іншій домашній роботі, бо сама вона чогось не встигає. Приниженням, на думку вчительки праці, була будь-яка спроба жінки полегшити собі роботу, і така спроба не могла мати іншого пояснення, окрім ганебної ліні.
Таким чином, Лілі довелося зіткнутись із зовсім іншим наповненням слова «приниження». Бо коли Дарина вважала принизливим готування вареників на кухні в той момент, коли чоловік розслабляється перед телевізором, то Надія Дмитрівна вважала навпаки, що чоловік, який пхається на кухню, — це поразка жінки, бо зрозуміло ж, що чоловіки від природи не здатні до жіночої роботи. Питанням було тільки те, хто з цих двох мав рацію. Можливо, самодостатність Надії Дмитрівни та її переконаність, що чоловіку вдома можна дозволяти лише трохи більшу свободу, ніж, скажімо, фікусу чи домашнім тваринам, значно більше принижувала чоловіків і насправді була якимось гіперфемінізмом, наділеним майже ніцшеанськими рисами у своєму ставленні до чоловіків як до апріорі слабших. Настільки слабших, що не здатні навіть витримати жорстокості цього присуду і тому їм необхідно говорити, що вони сильніші, бо по-іншому їхня психіка не витримає і зламається.