І тоді Дарина почала виїздити до центру, брала з собою в термосі їжу для Насті й проводила майже цілі дні на вузьких вуличках середмістя. Вона завжди мріяла жити в котромусь із таких будинків, де ще функціонують австрійські водотяги, на підвіконнях під’їздів стоять вазони, а стіни сходової клітки оточені старезними матовими дзеркалами у масивних бронзових рамах. Але на таке помешкання їй ніколи б не вистачило грошей, а якби вистачило, то тільки на якесь в аварійному стані, ремонт якого був би надскладним завданням і коштував би значно більше, ніж саме помешкання. Вона давно не бувала на таких вуличках, а ще давніше гуляла тут так неквапливо, розглядаючи орнаменти решіток на підвальних вікнах та балконах, ліпнину на фасадах, сигнатури на каналізаційних люках з минулого й позаминулого століть. Стрімке зростання кількості сателітарних антен біля балконів уражало й тут, але значно болючішим було те, що відбувалося з вікнами. Майже щодня Дарина натрапляла на процедуру вибивання із котроїсь стіни сецесійних дерев’яних рам, на місце яких понурі чоловіки в комбінезонах намагалися притулити металопластикові конструкції стандартних розмірів. Для цього їм потрібно було щоразу проявити фантазію: наприклад, повідбивати ліпнину і заліпити гіпсокартоном овальні луки над вікнами, щоб нічого не заважало білити фасад довкола вікна у яскраво-зелений, скажімо, колір, чи причепити на місці повідбиваної ліпнини прозорий пластмасовий дашок. Вона почала носити з собою фотоапарат і фіксувала те, що зникало в неї на очах. За кілька місяців назбирала три великих альбоми світлин.
Тривалі прогулянки спонукали до роздумів і особливо до спогадів. Їй пригадувалося, як виглядав ще кілька років тому овочевий магазин біля їхнього будинку. Нещодавно його закрили, але він і так протримався найдовше з усіх. Цей запах, сформований з великої кількості складників, що змагалися між собою в інтенсивності, — запах прянощів з бочок квашеної капусти, огірків та оселедців, яблук у дерев’яних ящиках, доповнювався вологуватим смородом сирої землі, що осипалася з підгнилої моркви й присохлих буряків. Можливо, це був не найприємніший у світі запах, але він і близько не здавався таким огидним, як сморід сечі й горілки, яким просякнутий асфальт, і не лише асфальт попід усіма п’ятьма продуктовими ринками їхнього району.
Потім пригадувала молочні магазини і їхній добротний та лаконічний, далекий від вишуканості інтер’єр. Масивні алюмінієві бідони, літрові пляшки шляхетної форми, банки різного розміру, кефір у трикутних пакунках, сирочки з родзинками й сірі макаронні вироби у великих полотняних мішках.
Час її юності з певного моменту почав віддалятися з подвоєною швидкістю, і до цього важко було звикнути. Тепер її спогади про юнацьку подорож із двома шанувальниками до Криму були чимось не менш віддаленим, ніж, скажімо, ілюстрації і тексти з підручника іспанської мови, яку вона вивчала в школі. У більшості з цих текстів ішлося про те, як проводить свій день студент з якоїсь екзотичної країни, який вчиться в Москві. Дарину ще тоді значно більше за гіперболізованість напханої в ці тексти пропаганди вражала армійська невблаганність способу існування цих студентів. Те, з якою невтомною радістю вони підскакували з ліжка о 6-й ранку, коли кожен, хто не був власником будильника, отримував безкоштовну нагоду бути розбудженим звуками радянського гімну, як старанно щодня робили зарядку, ставали під холодний душ і поспішали на заняття, після яких — до бібліотеки, а далі — знову додому, аби до пізнього вечора просидіти за книгами. У цьому житті з підручників іноземної мови не було нічого приватного: жодних вечірок, жодних прогуляних пар, ні найменшого натяку на особисте життя цих позбавлених статі студентів, які не мріяли більше ні про що, окрім пар, занять спортом і студіювання конспектів.
Щось армійське і справді відзначало той час, воно вже не йшло у жодне порівняння із тим, що довелося пережити попередньому поколінню в сталінські часи, але військовий стиль зберігся й у всіх пізніших трансформаціях радянського укладу життя. Це встигла відчути й Ліля, яка також мала у школі уроки військової підготовки, вчилася перебинтовувати поранених і правильно поводитися під час хімічної атаки, вчилася крокувати у вишикуваній за зростом колоні, реагувати на команду: «Кру-гом!» і не звертати уваги, коли викладач, забувшись, крикне: «Налє-ва», замість відповідного новим стандартам: «Ліво-руч». А викладачка з кафедри військової медицини, знайома Дарини, розповідала, що на лекціях студенткам-медикам уже давно не розповідає про те, як виносити контужених з поля бою, натомість примушує конспектувати корисні поради, пов’язані з майбутнім материнством. Спершу вона робила це на власний страх і ризик, але потім про її ініціативу довідався декан, і замість очікуваного незадоволення вона отримала нову назву свого спецкурсу «Військова медицина у приватному житті». Слово «військова» не дуже пасувало до змісту цих лекцій, але наявності його в навчальному плані вимагали інструкції Міністерства освіти.