Дарина не любила розповідати про Лілиного батька. Ліля бачила його лише двічі: перший раз на фото, другий — по телебаченню. Тоді й з’ясувала, що він був послом України в якійсь далекій латиноамериканській країні. Чи то Колумбії, чи то Аргентині. Не те щоб Ліля не усвідомлювала, яка велетенська різниця поміж цими двома країнами, але на той момент її більше хвилювало дивне відчуття, коли вона бачила перед собою обличчя зовсім чужої людини й усвідомлювала, що ця людина мала б бути їй найріднішою у світі. Це було кумедне відчуття і чомусь зовсім не трагічне, як вона цього очікувала після постійних співчутливих зітхань дорослих через те, що вона «росте без батька». Ліля була зовсім не впевнена, що хотіла б, аби цей огрядний лисуватий чоловік із позбавленим виразу чиновницьким обличчям активно втручався в її життя. Максимум, що він міг би для неї зробити, це запросити в екзотичну подорож до своєї Колумбії-Аргентини або ж залагодити їй навчання в престижному вузі. Але батькові, мабуть, також не хотілося втручатись у її життя, тому він не запросив її в подорож, — обмежувався лише досить нерегулярними грошовими виплатами.
Попри відвертість їхніх стосунків, які більше нагадували стосунки двох подруг, а не матері з донькою, Дарина ніколи не розмовляла з Лілею про обставини її народження. Тільки одного разу, коли Ліля народжувала Настю, а Дарина сиділа біля неї у передпалаті для сімейних пологів.
— Як тепер все змінилося, — сказала вона Лілі. — Коли я народжувала тут тебе, все було зовсім по-іншому.
— Що саме змінилося? — не зрозуміла Ліля. — Адже дехто з персоналу тут працює більше двадцяти років, а деяким пристроям теж явно не менше.
Але тут на доньку накотився черговий напад переймів, обличчя її зблідло, і Дарина не стала розповідати їй, що зміни ці справді малопомітні зовні. Окрім того, що хоча й поволі, але таки все модернізується і що в Даринині часи ні про які спільні пологи не могло бути й мови. Змінилося щось в атмосфері, а ще імовірніше, у самій психології лікарів і жінок, які народжують. Дарині здавалося, що у Лілі просто не могло виникнути такого відчуття панічного жаху, яке охоплювало саму Дарину перед кожним годуванням, — тоді здавалося, що їй вже ніколи не принесуть дитину, яку забрала войовничо настроєна няня, не звертаючи уваги на те, що немовля не встигло поїсти, що її визнають нездатною до повноцінного материнства, що все вона робить не так і ніколи не навчиться робити як потрібно. Дивлячись на майже спокійне обличчя доньки, зосередженої на правильному диханні й тому, щоб заощадити сили на потуги, Дарина пригадувала власний клаустрофобічний жах від сірих стін у палаті, стогонів жінок на сусідніх ліжках, рудавих плям застарілої крові на запраних сірих простирадлах, сувору заборону носити труси й необхідність затискати між ногами ганчірки, які вбирають кров. Те, як складно було пересуватися з цією просякнутою кров’ю ганчіркою між ногами. Згадала обов’язкову клізму на третій день після пологів. Набряклі в камінь груди, з яких неможливо було вицідити й краплі молока, сувору няню, яка відмовлялася масажувати, поки їй до кишені не запихали відповідної купюри, далі витягала гроші з кишені, перевіряючи, чи їх достатньо, і, не відволікаючись на миття рук, бралася за болюче зціджування. Уже на другий день після пологів їх вишикували в коридорі, як на розстріл, усіх двадцятьох породіль, бо прийшов на огляд головний лікар із моторошним прізвищем Майданек, — він швидко пройшовся повз їхню сирітську колону (усі в поплямлених кров’ю сорочках, вихудлі й змарнілі обличчя із синцями попід очима, зігнуті в незручній позі тремтячі ноги, що намагаються втримати набухлу кров’ю ганчірку).