Дарині здавалося, що все це символічно: цей старосвітський інтер’єр, анахронічні жарти й зачіски, ці відчайдушні, але від того не менш безнадійні спроби зупинити час. Мабуть, для Лілі, яка мовчки спостерігала за святкуванням, не виходячи з-за столу, все це більше скидалося на якийсь фільм у стилі ретро, попри те що всіх присутніх вона знала змалечку. Дарина подумала, що всі суспільно-політичні зміни тут ні до чого і час насправді рано чи пізно зупиняється для кожного покоління, яке не помічає цього і власної законсервованості, час зупиняється навіть для тих, кому досить довго вдається не погоджуватися з цим. І з моменту цієї зупинки постійно збільшується кількість моментів, зрозуміти які можливо тільки з перспективи цього зупиненого часу, а також моментів, зрозуміти які з позиції певного покоління уже неможливо. І це стосується не лише конкретних подій, які з часом перетворюються на історію, отримують численні інтерпретації, абсурдні з точки зору очевидців. Це стосується навіть простих побутових предметів, які нас оточують протягом певного періоду нашого життя і за цей час перестають бути просто елементами інтер’єру, а перетворюються на символи певних подій, настроїв, а часом і цілої епохи. Тому ці страшненькі керамічні колони у їдальні сприймаються Дарининими співробітниками не як елемент старосвітського інтер’єру, а як символ власної юності, під час якої такий стиль зовсім не вважався кічовим і старомодним. Те саме стосується жартів гумористів радянської естради, які звучать у кожному тості, пісень, під які сьогодні ніхто вже не танцює. І якщо раніше Дарина завжди соромилася виявів такої старосвітськості й законсервованості, то віднедавна усвідомила, що починає бачити у всьому цьому певну привабливість.
У їхньому помешканні ніколи не було «модного» ремонту: повз нього пройшли часи побілок із золотистим «набриском», виконаним за допомогою пилосота «Ракета», часи «розеток» на стелі довкола масивних кришталевих люстр, візерунки до яких спершу малювали сажею через спеціальні картонні шаблони, схожі на дитячі сніжинки, приклеєні на вікнах до Різдва, часи сервантів із виставленими в засклених вітринах наборами кришталю, часи килимів, які робили помешкання схожими на шафи і від яких у Дарини з’являлося клаустрофобічне відчуття й свербіло в носі.
Єдине, що кардинально змінилося у їхній квартирі, стосувалося підлоги. Тепер у них уже ніколи не пахнутиме мастикою і вони не танцюватимуть на щітках-натирачках під музику «Абби», як робили це багато років підряд. Дарині було трохи шкода цього ритуалу, але діставати мастику ставало все складніше, а підлога під нею виглядала все гірше — довелося поциклювати й залакувати підлогу матовим лаком. Це було зручно, але це була втрата. Ера ламінату, псевдодерев’яних дверей, гіпсокартонних перегородок і навіть арок, виготовлених із каналізаційних труб, яка прийшла на зміну набриску, теж, мабуть, омине їхнє помешкання, не надто затишне і зовсім не стильне, але зручне й функціональне. Дарина ніколи не розуміла задоволення вкладати гроші в стіни за тахтою, тим більше в безнадійне вирівнювання цих стін. Неможливо вирівняти плоди праці радянських будівельників, — це вона знала напевно і не потребувала підтвердження.
Вона помітила за собою, що чомусь дуже тішиться, зауважуючи десь на бічній вуличці кав’ярню з вицвілою вивіскою ще зі старих часів, з кількома столиками для стояння й прибалтійським автоматом для варіння кави, з якою не зрівняється жодне еспресо. Так само тішили її колись перші елегантні кав’ярні зі столиками, зробленими з антикварних швейних машинок, з красивими тістечками у вітринах, з меню кількома мовами. Вона й тепер любила такі кав’ярні, але у цих спартанських забігайлівках був якийсь інший дух, і вона хотіла зберегти його в пам’яті, перед тим як він остаточно зникне. Тут уже не допомагали фотографії.