Так само тішилася вона, випадково знайшовши десь за трубою витяжки на кухні стару вижовклу пачку «Орбіти»: вони розкурили з Іриною по цигарці, але закашлялись і зі сміхом загасили недопалки, — виявилося, легені відвикли від такого міцного курива. Те саме стосувалося мадери, в пошуках якої їм довелося обійти півміста, — уже не кажучи про теперішню її ціну.
Не те щоб раніше вона не помічала всього цього зникання, просто реагувала на нього притуплено, зайнята побутовими клопотами. Вона здавалася сама собі старою театральною афішею, яку вже до половини заклеїли оголошеннями про курси англійської мови та вироблення еміграційних документів, але яка все ще тримається, все ще визирає з-за яскравих папірців, намагаючись не зауважувати власної вицвілості і втішаючи себе тим, що вистава ця й досі продовжує йти на академічній сцені і задіяні в ній усе ще ті самі актори, а квитки з видрукуваними на них старими цінами продають ті самі білетерки у сірих ангорових хустках довкола попереку, які ще за часів її молодості вже були бабцями і які будуть сидіти на своєму посту, здається, вічно.
Чоловіки почали зникати з її життя так само поволі, як справжній шоколад став перетворюватися на теперішній. Часом їй здавалося, що, можливо, і не було в її житті ніяких чоловіків, як не було науково-дослідних інститутів та гуртожитків у багатоповерхових офісних центрах, щільно заліплених вивісками, серед таких опинився й інститут, у якому колись працював Микола Іванович. Цей чоловік також зник із її життя раптово і безслідно, як телефон на блокіраторі, — невідомо як це трапилося, просто одного дня до квартири навпроти вселилися інші сусіди, а ще через кілька днів телефон був не на блокіраторі — вона навіть не відразу зауважила це. Так само, не питаючи їхньої згоди, їх під’єднали до кабельного телебачення, і якогось дня просто виявилося, що існує або кабельне, або ніякого — стандартний набір із трьох державних програм просто недоступний: обов’язковим є перегляд ще й інших каналів.
Часом їй здавалося, що з вулиць почали зникати чоловіки — навіть зі сквериків та парків, де раніше так багато їх грало в шахи та доміно. Але це було помилкове враження, бо хлопчиків народжувалося явно більше, ніж дівчаток, принаймні згідно зі статистикою.
Побут ставав усе простішим і зручнішим, — цього вона не могла не зауважити. Усе менше часу вона витрачала на закупи й приготування їжі, все рідше траплялися спонтанні розмови на вулицях чи в чергах, зменшувалась і кількість знайомих. Тепер уже не було потреби дзвонити до колишніх пацієнтів, аби дістати дефіцитні товари чи отримати якісь послуги, відповідно втрачався контакт із колишніми пацієнтами, і тільки від медсестри терапевта вона час від часу дізнавалася, що хтось із них помер. До терапевта приходили за довідками про смерть.
Дарині здавалося, що одночасно зникають із її життя два різні світи, один із них — затхлий, позначений смородом комунальних вбиралень і радянських поїздів, світ спальних районів, до яких поволі проникає автономне опалення, супермаркети й модернізований транспорт, витісняючи овочеві магазини, бабць із городиною і домашній сир, зав’язаний у марлю, цей світ лише починає своє зникання, і його також шкода, хоча і лише частково. А інший світ продовжує зникати за поспіхом перефарбованими фасадами класицистичних будинків та сецесійних особняків, за металевими та алюмінієвими дашками, недоречно приліпленими до конструктивістських будівель, прикривається пластиком та гіпсокартоном, стріпуючи на землю не лише старий тиньк, а й кам’яних химер із фронтонів, — і в порівнянні з цим глобальним зниканням все інше видається дріб’язковою ностальгією.
Одним із небагатьох острівців, які залишилися незмінними і встояли під тиском часу, була школа, до якої ходила Ліля і в якій тепер працювала Софійка. Тут незмінним залишилося майже все — запах із дитячих туалетів, обдерті картонні двері кабінетів, дошки зі старими оголошеннями й правилами техніки безпеки на випадок пожежі. Висіли на стінах і протигази, — мабуть, неторкані з часів Лілиного дитинства. Уособленням цієї незмінності можна було б вважати Галину Степанівну в канадійській перуці, що їх регулярно надсилає їй старша донька, — Галина Степанівна вже багато років збирається вийти на пенсію і виїхати до старшої доньки в Канаду, зайнятися онуками й вставити нарешті зуби, щоб перетворитися на стандартну канадійську бабульку, тільки без водійських прав. Але все ніяк не збереться і що три роки виводить на першовересневу лінійку нових першачків, притихлих і переляканих. Дарина часто зустрічає її, гуляючи з Настею, і їй постійно кортить запитати, чи Галина Степанівна і далі пише на дошці розмір своїх колготок.