Сильвестров
Веніамін Харитонович Сильвестров припаркував свою новеньку «Шкоду-Октавію» біля однієї з власних аптек і повагом вийшов із машини. Він давно вже робив усе повагом, як і належиться чоловікові, який провадить успішний у всіх відношеннях бізнес уже протягом багатьох років.
За цей час чимало його колег і просто знайомих встигли подвоїти список своїх хронічних та венеричних захворювань, розлучитися, виїхати на заробітки, збанкрутувати, народити й відправити до школи дітей, провадити не менш успішний за Веніаміна Харитоновича бізнес, хоча більшість, ясна річ, просто спивалася. Одних спонукала до цього економічна нестабільність у суспільстві, інших особиста нереалізованість, ще хтось отримав алкогольну залежність у спадок.
З повагою і відчуттям власної гідності, а також невеличкою задишкою Сильвестров доніс своє трохи обважніле за останні роки тіло по сходах до однієї з власних аптек. Надворі сутеніє, незабаром двері для відвідувачів замкнуть на ніч, і ліки можна буде замовити тільки через невеличке віконце склопакетних дверей. Чергова по аптеці зблідла, побачивши шефа, особиста поява якого не віщувала нічого доброго, недаремно попередньої ночі їй снився недобрий сон.
— Доброго вечора, Веніаміне Харитоновичу, — сказала дівчина, яку звали Надя, і сказала, ясна річ, по-російськи. Інакше і не могло бути, адже все відбувалося ввечері 20 грудня в Полтаві.
«Треба буде примусити їх перейти на українську», — подумав собі Сильвестров, але дівчині нічого не сказав, бо вирішив сьогодні бути ліберальним керівником. Усе ж таки незабаром Різдво. Думку свою він не продовжив, тому залишилося незрозумілим, як саме він збирається примушувати підлеглих переходити на українську, якою не розмовляв сам і якої не чув ні від кого зі своїх знайомих. Неясно було й те, навіщо примушувати їх переходити на українську. Можливо, Сильвестров продовжить свої роздуми на цю тему, тоді все проясниться, але навряд: розмірковування не належали до пріоритетів Сильвестрова, який вважав себе людиною дії, а не порожніх мрій. Прийнявши рішення, він рідко повертався до безкінечних «чому» і «чи варто», з досвіду знаючи, що ні до якого конструктивного результату вони не приводять. Що ж до раптових ідей українізації, то, можливо, вони були навіяні передчуттям майбутньої поїздки.
Веніамін Харитонович Сильвестров уже кілька разів на Різдво їздив до Варшави. Йому подобалася святкова метушня і яскраво розфарбовані вітрини дорогих крамниць по обидва боки вулиці Новий Свят (а також інших вулиць, хоча там він бував рідше), подобалося сидіти у крихітних затишних кав’ярнях на Старувці, блукати вечірніми вулицями, розглядаючи перехожих, що заклопотано перебігали з крамниці до крамниці в пошуках подарунків. Подобалося вдихати ранковий аромат кави з молоком, — колись йому здавалося, що так повинна пахнути справжня натуральна кава зі справжнім натуральним молоком, і він навіть намагався відтворити цей запах у власному офісі, примушуючи секретарку експериментувати з різними сортами кави, але бажаного ефекту досягнути так і не вдавалося, а згодом, коли вперше скуштував напій в одному з варшавських офісів, то збагнув, що насправді так пахне розчинна кава з сухими вершками. Веніамін Харитонович був розчарований, відчув якусь легку образу на цей світ несправжніх цінностей і брехливої реклами, де тебе дурять навіть запахи, — він так і не зміг допити напій із противним пластиліновим смаком. Відтоді він не п’є кави в офісі, а тільки чай із цитриною, перевірений роками міцний цейлонський чай, і примушує секретарку спершу розтирати в горнятку скибочку цитрини з цукром, а вже потім заливати запарений окремо чай. Але запах, що долинав із ранкових варшавських офісів, і далі подобався Сильвестрову. Подобалося йому й те, як пахло в недорогому готелі, де він зупинявся. Мабуть, це був запах миючих засобів, що ними користувалися прибиральниці. Вранці, десь близько сьомої, перед тим як виносити сміття і брудну білизну з номерів, прибиральниці збирались у підсобці, двері до якої залишалися відчиненими, пили каву і курили, обмінюючись останніми плітками. Веніамін Харитонович майже нічого не розумів у їхніх діалогах, але йому дуже подобалося, як соковито й розлого відлунювало в заспаних коридорах їхнє «кур-р-р-ва», а далі, ніби рикошетом, коротке й зібгане «твоямаць», потім заспокійливо стелилося майже лагідне «пшеєбане» чи енергійне «спєрдаляй», після якого кавова пауза завершувалася і жінки бралися до роботи.