І от цього разу цей зв’язок знову було втрачено. Ніби вперше я блукала вулицями поряд із Сильвестровим і намагалася відчути настрій, який охоплював мене на тій чи іншій вулиці попереднього разу. Але настрій не повертався. Часом мені здавалося, ніби я дивлюся на місто очима Сильвестрова, трохи ворожим і непевним поглядом чужинця, який розуміє тільки кожне третє слово й комплексує, коли люди на вулицях сахаються від його російської. Він хотів поводити мене по магазинах, повних різдвяних презентів і різдвяних знижок, але першого ж дня, мабуть, коли ми обідали в якійсь підозрілій кнайпі, одній із тих дешевих забігайлівок, де він звик харчуватися тут, у Сильвестрова витягли гаманець, і виявилося, що там були всі його гроші. Думаю, варшавські злодії були здивовані не менше за мене тим, що досі хтось наважується носити при собі стільки готівки замість того, аби заплатити за банківські послуги. Але Сильвестров вважав банківські послуги невиправдано дорогими (як невиправдано дорогими були тут, на його думку, ціни на транспорт і в ресторанах), тому свідомо пішов на такий крок. Готель та зворотні квитки були проплачені наперед, тож бракувало тільки кишенькових. Довелося знімати їх із мого банківського рахунку, — Сильвестров обіцяв вдома повернути.
Католицьке Різдво ми відзначили в номері, «чтоб дешевле», випили шампанського і з’їли курку.
— Интересно, а тут тоже такую сладкую кашицу едят на Рождество, как у вас, на Западе? — запитав він, і я не відразу збагнула, що саме він має на увазі.
— Ні, — кажу, — куті тут не їдять: це православна традиція. Та і не п’ють взагалі-то на Святвечір.
— А у нас можна, — зрадів Сильвестров.
Після шампанського він розповів мені, що любить їздити на Різдво за кордон, бо там гарно прикрашають вітрини до свят, усе блискуче, «нарядне», а потім, мабуть, під впливом цього «нарядного» раптом скептично оглянув мої єдині джинси, що їх я взяла з собою у поїздку.
— А юбки у тебя нет, шпилек там? — запитав він, а я лише невизначено знизала плечима.
Мене починала дратувати в ньому ця неуважна манера розмови, постійні зміни теми, короткі речення, які зводять усе до простого обміну інформацією, а коли новини вичерпуються, зависає гнітюча тиша. З ним неможливо поговорити, наприклад, про те, чому на Сході часто так вороже ставляться до галичан, а у Галичині до східняків. Він обов’язково обмежиться ідіотською відповіддю на зразок:
— Привычка, — і продовжить бездумно перемикати канали телевізора.
Чи, скажімо, про те, що почуває чоловік, який щойно зрадив свою дружину:
— Ну она же не знает, — і знову невизначене знизування плечима.
Я не могла зрозуміти, чи це маска, за якою він ховає свою вразливість, яку вважає завеликою згідно зі своїми уявленнями про ідеал справжнього бізнесмена, чи ніякої маски не існує, і дійсність саме така, якою здається, — проста й нуднувата. Приблизно як цей вечір. Шампанське, огляд новин, трохи спортивно-сексуальних вправ.
Але було під час тієї поїздки кілька моментів, коли на нього находив сентиментальний настрій і він починав розповідати. Наприклад, про їхній із друзями проект відбудувати в одному з сіл під Полтавою стару дерев’яну церкву. Попри аварійний стан вона ще донедавна була діючою і під час служби на голови віруючих падали хробаки з трухлявих крокв, часом завалювалися прогнилі перекриття. У церкві стояв гнилуватий запах, який кудись зникав щоразу після того, як священик відсував завісу перед іконостасом. Ця завіса не була одним із нововведень малоосвічених, але наділених невгамовним ентузіаз
мом парафіян, які приносять до церкви вазони з живими квітами, пластмасові вази з засушеними екібанами та жертвують гроші на «євроремонт» стін. Цей шматок тканини невизначеного кольору давно мав би зітліти, бо висів тут, скільки пам’ятали себе старожили, й перетривав період, коли церкву за радянських часів спершу було закрито, а потім влаштовано у ній склад мінеральних добрив. Важко пояснити, що врятувало від злодіїв цей іконостас із рясною позолотою, але, мабуть, він мав у собі якусь надприродну силу, бо фарби на іконах, датованих фахівцями шістнадцятим століттям, блищали як новенькі, хоча експерти були цілковито певні, що це ніяка не підробка й не робота реставраторів. Іконостас ніколи не виносили зі стін церкви, як ніколи не знімали й завіси невизначеного кольору.
Друг Сильвестрова, як і більшість його однолітків, довший час був атеїстом. Але після того, як одного разу мало не загинув в автокатастрофі, став ревним християнином. Ідея відновити цю церкву належала другові, а Сильвестров мав би стати співінвестором. На момент, коли друг уперше побачив іконостас, церкву вже закрили і парафіяни активно збирали пожертви на будівництво нової, а тимчасово служба відбувалася в сусідньому із церквою сільмазі: під час богослужіння продавці не обслуговували клієнтів, священик правив із-за прилавку, а дзвони були записані на двокасетний магнітофон. Так тривало вже два роки, і до села навіть почали заїжджати канадійські туристи, аби відзняти химерну церемонію на відеокамери.