— Мене природа кличе, я вся наповнена коктейлями, чекайте тут і не рухайтесь! — попросила вона, нервово смикаючи своє довге перлове намисто, поки її коліна нетерпляче трусилися через цю нагальну природну потребу.
— Чого б це я мав кудись рухатися? За все своє життя я ніколи не бував у кращому місці, — запевнив її я, піднявши палець, аби привернути увагу офіціанта, щоб він ще мені підлив.
І поки дивився, як вона наближається до туалетів швидким, але веселим кроком, я опинився сам на сам із сусідкою з котроїсь із минулих трапез. Вона здавалася сердитою, п'яною та була сама не своя, розмахувала руками і загрозливо тицяла в мене пальцем:
— То саме так ви познайомились із Дракулою, — закричала вона, аж навколо нас зібралися інші гості
— Не зовсім так, — відповів я геть розгублено.
— Ви і аутист, і принц! Ви то з Угорщини, то з США! Та ви божевільний! Навіщо нам брехати? — кричала вона, поки я задкував подалі від неї.
— Та цей типчик просто хворий! — крикнув якийсь чоловік із натовпу.
— Все це не виключає одне іншого, — пробелькотів я з глухого кута власної брехні.
Вже зрозумівши, що застряг, я вибухнув щирим і вільним сміхом.
— Але він направду божевільний, ще й продовжує з нас глузувати! — дуже слушно зауважила жінка, що першою почала мене звинувачувати, вона саме до мене наближалася.
— Я нікого не змушую вірити в ці історії, вони просто вам сподобалися, то ви й повірили! Я виграв, ви програли, — відповів я, необачно задкуючи в бік басейну, в кожній руці тримав по склянці віскі, вигляд у мене мав бути хитрющий.
Я вже ступив на край, аж раптом побачив, як моя співрозмовниця різко відлетіла, вона спершу відірвалася від землі, підлетіла догори, але довго не літала, а одразу впала просто в хлоровану воду.
— Дуже прошу мене не вибачати, я це зробила навмисно! Цей чоловік — мій дідусь, коханець Жозефіни Бейкер, прусський кавалерист і мій майбутній чоловік, усе в одному флаконі, я в це вірю!
За час, якого вистачило на один коктейль і один танець, ця безумна жінка з пір'ям у волоссі просто звела мене з розуму та запросила розділити божевілля на двох.
3
В школі нічого не відбувалося так, як мало би бути, от просто геть нічого, особливо для мене. Коли я починав розповідати, що в нас відбувається вдома, вчителька та інші учні мені не вірили, тому доводилося все описувати навиворіт, тобто брехати. Варто було чинити саме так, і це було в наших спільних інтересах, особливо в моїх. Тому для школи в моєї матері завжди було одне й те саме ім’я, Мадемуазель Надмірності не існувало, Непотріб не був сенатором, Містер Боджанґлз був всього-на-всього дурною платівкою, що крутилася на програвачі, як і всі інші платівки, а я, як і всі інші люди, їв у нормальний час, і це також було на краще. Я брехав у правильному напрямку вдома і навпаки — в школі, це було важко, але мені це давалося легше, ніж іншим. Я не тільки брехав навпаки — те ж саме сталося з моїм письмом. Я писав «як дзеркало», так казала вчителька, але ж я точно знав, що дзеркала не вміють писати. Вчителька також іноді брехала, але їй можна було. Всі вдавалися до малих неправд, бо для загального спокою вони були корисніші, ніж правда, нічого крім правди, вся правда. Матері дуже подобалося моє дзеркальне письмо, тож, коли я повертався зі школи, вона просила написати для неї все, що тільки спадало на думку: прозу, списки покупок, поезії з трояндовою водою.
— Просто чарівно! Ану напишіть мені дзеркально моє сьогоднішнє ім’я, а я подивлюся! — казала вона, і її очі повнилися замилуванням.
Згодом вона складала всі ці папірці в свою скриньку для прикрас, тому що, як сама казала:
— Такий почерк — як скарб, він дорожчий за золото!
Аби повернути мій почерк у правильний бік, вчителька відправила мене до пані, котра направляла та випрямляла літери, хоча сама ніколи їх навіть не торкалася, вона без жодного інструменту чи приладу примудрялася їх лагодити та ставити на місце. Тож, на превеликий жаль для мами, я майже одужав. Майже — тому що залишився шульгою, але з цим вчителька вже нічого не могла зробити, вона сказала, що така мені випала доля і що колись давно, ще до мого народження, неправильну руку в дітей прив’язували, аби вилікувати, але тепер тій медицині прийшов кінець. Іноді вчителька казала такі нісенітниці, від яких я реготав. У вчительки був гарний колір волосся — перманентна завивка пісочного кольору, ніби в неї піщана буря на голові, мені таке дуже подобалося. А ще в неї на рукаві ріс горб, я спершу вирішив, що то ознака якоїсь хвороби, а одного чудового дня, коли стояла погана погода і у вчительки був нежить, вона дістала той свій горб із рукава та висякалася, по-моєму, це просто огидно. Мама взагалі не ладнала з піщаною бурею — звичайно, і через почерк, але також через те, що вчителька не відпускала мене поїхати разом із батьками до нашого раю, коли вони туди збиралися. Вона воліла, аби ми чекали канікул разом з усіма, а тоді вже їхали, казала, що я вже й так через свою хворобу та неправильний почерк дуже відстав, що мій поїзд от-от піде, якщо я пропущу ще кілька вагонів, якщо буду весь час кудись їздити замість школи. Матір на це відповідала: