— Вони тобі не потрібні, — зупинила вона його і, скинувши з себе спідницю, допомогла небожеві прикріпити її до щогли замість вітрила. Ян затривожився, коли б йому не збитися з дороги у відкритому морі.
— Не турбуйся, — заспокоїла його Десята. — Пильнуй лише, щоб вітрило завжди надимав вітер.
Коли вітрило нарешті було припасоване, тітка зійшла на берег. Засмучений розлукою Ян хотів вклонитися їй на прощання, та раптом подув південний вітер і за якусь мить виніс його човна далеко в море.
Ян заспокоївся і незабаром відчув голод. На дні човна він знайшов коржики з підсмаженого рису, але їх могло вистачити йому лише на один день. У душі студент дорікав тітці за скупість і, боячись, коли б на дорогу вистачило, з'їв тільки одного коржика, а решту — штук шість чи сім — загорнув, немов щось дуже дороге, і сховав. Досить роз'їдатись, попереду ще далекий шлях! Коржик був солодкий і дуже запашний, після першого уже й їсти розхотілось.
Коли сонце почало ховатись за обрій, Ян пошкодував, що не попросив на дорогу свічок. Та тої ж миті помітив удалині будівлі, людей. Придивився пильніше — перед ним острів Хайнань. Не тямлячи себе від радості, Ян хутко пристав до берега, зняв вітрило, зроблене з спідниці, загорнув у нього коржики і подався додому.
А коли зайшов у ворота, вся родина була вражена його появою. Адже відтоді, як він покинув домівку, минуло цілих шістнадцять років. Тільки тепер Ян збагнув, що зустрівся на тому острові з безсмертними.
Бабуся постаріла ще дужче, зовсім замучили її хвороби. Та тільки-но вона випила ліки, які привіз онук, як усі недуги мов рукою зняло. Домашні аж остовпіли від подиву, а потім почали навперебій розпитувати Яна, і він розповів їм про все, що йому довелося бачити за цей час.
— То справді була твоя тітка, — зі сльозами на очах підтвердила бабуся.
Колись вона мала дочку, яку назвали Десята. З самого народження було помітно, що в дівчинці є щось неземне. Її ще в дитинстві заручили з Янем, та наречений, коли йому виповнилося десять років, пішов кудись у гори, і більше його не бачили. Десята довго чекала його і в дванадцять років несподівано, не хворівши, померла наглою смертю.
Тепер, коли Ян розповів про свою зустріч, домашні почали сумніватися, чи справді вона померла. Ян показав спідницю — виявляється, саме в ній Десята ходила увесь час, коли жила вдома. Бабуся звеліла розкопати могилу дочки — і що ж? Труна була зовсім порожня.
Коржики поділили між собою. І кожен, хто їх покуштував, потім цілий день не хотів їсти, а почував себе краще й міцніше, ніж завжди.
Свого часу Ян також був заручений з дівчиною з родини У, але поїхав, так і не одружившись з нею. Поки він подорожував, дівчину віддали заміж за іншого. Повіривши обіцянці Десятої, Ян чекав тепер Рожевого Метелика. Та минуло більше року, а дівчини все немає. Тоді рідня вирішила підшукати Яну нову наречену.
В цей час дійшла до них чутка про незвичайну вроду Народженої Лотосом, дочки сюцая із сусіднього повіту, їй уже минуло шістнадцять років, а вона ще й досі не заміжня. Сваталися до неї аж троє, але потім всі її наречені помирали. Батьки Яна послали сватів, вибрали щасливий день і влаштували весілля.
Коли молода увійшла в дім, затьмарюючи все довкола сяйвом своєї вроди, Ян, собі на диво, впізнав Рожевого Метелика. Він почав розпитувати дівчину про їхню попередню зустріч, але вона нічого певного сказати не могла. Адже день, коли її вигнали з острова, став днем її нового народження у людському світі.
Проте щоразу, коли Ян брав до рук лютню і починав грати пісню «Про безсмертну, вигнану з неба», вона сідала, підперши рукою щоку, і замислювалась, ніби щось пригадуючи.
ТАЙЮАНСЬКА СПРАВА
Жили собі в Тайюані дві прості жінки — свекруха та невістка, — і обидві були вдовами.
Ще моложава свекруха не вміла зберігати вірність померлому чоловікові, тому один із сільських гультяїв частенько навідувався до неї.
Невістка, якій не подобалися свекрушині витівки, непомтіно ставала біля дверей чи під парканом і не пускала гостя. Свекрусі було соромно перед невісткою. Одного разу, причепившись до неї за якусь провину, вона почала виганяти її з дому, але та не пішла, і спалахнула сварка. Розгнівана свекруха побігла до повітової управи і набрехала там, ніби невістка сама грішна в тому, в чому її звинувачує.
Повітовий начальник спитав, як прізвище та ім'я того розпусника.
— Та звідки ж мені знати, коли він потемки приходить і вдосвіта додому йде, — відповіла, свекруха. — Їй-бо, не знаю, хто він і що. Ви краще спитайте невістку, це вона мусить знати.