Перш ніж узятися до роботи, ми напружили свої почуття.
— Смертних Вогнів немає, — спокійно зауважив Локвуд. — Як я, власне, й сподівався, бо тут ніхто не помер. Ти щось відчуваєш, Джордже?
— Нічого, — відповів Джордж.
— А я відчуваю, — сказала я. — Легеньку вібрацію.
— А шум? Чи голоси?
Ці запитання дратували мене — я ніяк не могла підібрати потрібних слів.
— Просто... хвилювання. Тут напевно щось є.
— Слухайте й дивіться уважно, — попередив Локвуд. — Спочатку поставимо довкола бар’єр. Потім я перевірю камінь. Не проґавте нічого, як минулої ночі.
Джордж поставив ліхтар на сусідню могилу, і в його світлі ми заходилися розтягати ланцюги. Коли ми виклали їх колом круг ями, Локвуд наблизився до бар’єра й підступив до каменя, тримаючи руку на рапірі. Ми з Джорджем терпляче стежили за ним.
Ось Локвуд нахилився над каменем і розгорнув руками залишки трави.
— Еге ж, — сказав він. — Матеріал нівроку поганенький, ще й обвітрений. Надгробок учетверо нижчий за звичайний. Та й покладений косо, абияк. Хтось, мабуть, дуже поспішав з похороном...
Він знов увімкнув ліхтарик і підніс його ближче до поверхні каменя. Під міцно прирослим лишайником ми розгледіли вирізьблені літери.
— «Едмунд Бікерстаф», — прочитав Локвуд. — Не дуже майстерна різьба. Невідомо, чим її робили, — здається, видряпали першим-ліпшим знаряддям. Таким чином, перед нами забуте, незаконне, саморобне поховання, що існує тут уже віддавна...
Зненацька він випростався. З-за його спини долинув шурхіт. Із темряви виринула чиясь постать і потяглася до світла. Ми з Джорджем скрикнули. Локвуд відскочив убік, наставивши рапіру всередину ями й не зводячи з каменя очей.
— Пробачте, — мовив пан Альберт Джоплін. — Я, здається, налякав вас?
Я захекано вилаялась. Джордж присвиснув. Локвуд лише різко відсапнув. Пан Джоплін підійшов до краю ями — незграбно, сутулячись, наче шимпанзе. З його волосся невеличким білим снігопадом сипалась лупа. Тонкими руками він дбайливо тулив до худих грудей, наче мати дитину, свою теку з паперами.
— Пробачте, — повторив він, винувато поправляючи окуляри. — Я увійшов через Східні ворота й заблукав. Чи пропустив я тут що-небудь?
Джордж заговорив... і цієї хвилини мене огорнула чіпка хвиля холоду. Чи доводилось вам коли-небудь пірнути в басейн, у якому забули підігріти воду, й відчути, як крижана рідина проникає у ваше тіло? Вас тоді зусібіч пронизує страшний біль. Те саме сталося зараз зі мною. Та найгірше, що коли мене обдало холодом, мій внутрішній слух несподівано ожив. Вібрація, досі ледве чутна, зненацька стала гучною. На тлі Джорджевої розмови з Джопліном вона лунала, як приглушене дзижчання, — так, ніби до мене наближалась хмара мух.
— Локвуде... — промовила я.
Аж тут усе скінчилось. У голові проясніло. Холод відступив. Шкіра порожевіла і спітніла. Тихе дзижчання знову пішло в землю.
— ... це справді дивовижна каплиця, пане Кабінсе, — говорив тим часом Джоплін. — Єдина в Лондоні! Колись я вам покажу її як слід...
— Агов! — гукнув Локвуд, що вже стояв у центрі ями. — Агов! Подивіться, що я знайшов! Ні, пане Джопліне, вам краще не заходити за ланцюги...
Він посвітив ліхтариком собі під ноги. Я повільно — мені й досі ще шуміло у вухах, — підійшла до нього разом з Джорджем і ступила в яму. Наші чоботи загрузли в темній, м’якій землі.
— Що ви про це скажете? — запитав Локвуд.
Спочатку я нічого не розгледіла в яскравому промені ліхтарика. Потім, коли Локвуд трохи повернув його, я побачила довгий, твердий, червонястий край якогось заритого в землю предмета.
— О-о! — тільки й промовив Джордж. — Цікаво!
— Це домовина? — запитав пан Джоплін, звівшись навшпиньки й витягши свою тонку шию. — Так, пане Локвуде?
— Не знаю...
— Домовини здебільшого роблять із дерева, — пробурмотів Джордж. — Дерев’яна труна вікторіанської доби вже давно згнила б... До того ж і завглибшки могила повинна бути не менше, ніж із шість футів, — так заведено й звичаями, й правилами...
Запала мовчанка.
— А скільки тут? — запитав Джоплін.
— Лише чотири. І викопана нерівно — так, ніби небіжчика хотіли мерщій позбутись. І домовина не згнила, бо вона взагалі не дерев’яна. Вона залізна.
— Залізна... — повторив Локвуд. — Залізна домовина...
— Чуєте? — зненацька запитала я. — Ніби мухи дзижчать!
— Цікаво, що тоді ще не існувало Проблеми, — бурмотів далі Джордж. — Навіщо їм було так ховати його?..
7
Повертало на північ, а ми ще й досі викопували домовину. Один з нас стояв на варті, а двоє тим часом копали; кожні десять хвилин ми мінялись місцями. Працювали ми лопатою й киркою, які знайти перед тим на дорозі, й поступово очищали залізо від бруду, розкопуючи яму зсередини, аж поки з землі поволі показалися стінки й віко незвичайної труни.
Говорили ми мало. Тиша серпанком огортала нас: не було чути нічого, крім стукоту знаряддя й нескінченного чвакання — «чвак, чвак, чвак...» — вологої землі. Вряди-годи ми сипали в яму сіль і залізні стружки, щоб стримувати потойбічні сили на відстані, — це нібито діяло. В ямі було на кілька градусів холодніше, ніж угорі, на стежці, проте далі температура не знижувалась. І до того ж дзижчання, яке я чула раніше, вщухло.
Альберт Джоплін, якого надзвичайно вабило таємниче поховання, деякий час залишався з нами й схвильовано гасав туди-сюди між надгробками. Та врешті, коли зовсім смеркло й домовина остаточно показалася з землі, навіть він насторожився, згадав про якісь «термінові справи» в каплиці й покинув нас. Ми залишилися самі.
«Чвак, чвак, чвак...»
Нарешті ми закінчили. Труна була перед нами. Локвуд засвітив ще один ліхтар і поставив його біля центру ями. Трохи позадкувавши, ми поглянули на те, що тільки-но знайшли.
Залізний ящик, завдовжки з шість і завширшки з два фути. І майже з фут завглибшки.
І до того ж — не просто залізний ящик. Як і казав Локвуд, то була справжня домовина.
Стінки труни подекуди досі були замащені брудом — чорним і липким. Там, де бруд пообпадав, видніла металева поверхня, вкрита іржею — червоною, наче корал або засохла кров.
Колись, очевидно, ці стінки були чисті й рівні, та під тягарем землі й часу так скривилися, що краї труни помітно сплющились, а віко посередині просіло — так само, як у свинцевих домовин, які мені траплялося бачити в давньоримських похованнях. З одного кута віка метал цілком відійшов, утворивши тріщину, з якої сочилась темрява.
— Ніколи не погоджусь, щоб мене ховали в залізній домовині, — зауважив Джордж. — Надто вже жалюгідне видовище.
— А ще вона не виконує свого призначення, — додав Локвуд. — Мабуть, через оцю тріщину привид і знайшов дорогу на волю. Люсі, з тобою все гаразд?
Я стояла на місці, хитаючись. Ні, я почувалась аж ніяк не добре: боліла голова, підступала нудота. Знову було чути дзижчання. Мені здавалось, ніби по моїй шкірі повзають туди-сюди невидимі комахи. До того ж іще цей моторошний сморід — звичайне відчуття, коли поряд Гість. І ніяке залізо не допомагає!
— Так, усе гаразд, — упевнено відповіла я. — Хто відкриватиме домовину?
Питання було справді цікаве. Згідно з «Посібником Фіттес», тільки одна особа повинна перебувати на лінії вогню, коли відкривають «запечатані сховища» (тобто могили, труни чи таємні кімнати). Інші тим часом чекають збоку, тримаючи напоготові зброю. Важливішим за це правило є хіба що «правило печива». Воно вимагає неухильного виконання.
— Не я, — Локвуд помацав подряпини на своїй куртці. — Минулого разу я відкривав могилу пані Баррет.
— А я — отой люк у будинку Мельмота... А ти, Джордже?
— Я відчиняв таємну кімнату в готелі «Савой», — відповів Джордж. — Пам’ятаєте — оту, зі стародавнім знаком чуми на дверях? Жах та й годі!