— Який там жах! Там не було жодного привида. Просто пральня з купою брудної білизни!
— Я ж цього не знав, коли заходив туди! — наполягав Джордж. — Гаразд. Пропоную кинути жереб. — Він пошукав у кишені штанів і дістав потерту монету. — Вибирай, Люсі. Орел чи решка?
— Ну...
— Орел? Цікавий вибір. Ану, погляньмо! — Він хутко, майже непомітно, підкинув монету. — Решка! Тобі не пощастило, Люсі. Неси-но сюди лом!
Локвуд усміхнувся:
— Непогана штучка, Джордже! Тільки тобі не викрутитись. Беріть печатки й знаряддя!
Зітхнувши з полегшенням, я пішла по торбини. Джордж поплентався за мною. Невдовзі срібні печатки, ножі, ломи та інше наше знаряддя вже лежало біля труни.
— Це не буде надто важко, — попередив Локвуд. — Погляньте: з цього боку віко трохи піднято. Тут є два замки, і один з них уже відімкнено. Другий геть заіржавів — це робота саме для тебе, Люсі. А потім ти, Джордже, швиденько підважиш віко ломом — і все, готово. — Він поглянув на нас. — Чи є питання?
— Так, — відповів Джордж. — Кілька. Де ви стоятимете? Як далеко? І яку зброю застосуєте, коли на мене з домовини кинеться щось страшне?
— Ми з Люсі все забезпечимо. А тепер...
— Ще одне. На той випадок, якщо я не повернусь додому, я склав заповіт. Зараз я скажу вам, де я сховав його. Під моїм ліжком, у дальньому кутку, за коробкою з білизною...
— Помолися Богові, щоб до цього не дійшло! А тепер, якщо ви готові...
— На віку, здається, щось написано! — вигукнула я. Зараз, коли ми нарешті підібрались до нашої мети, я стривожилась по-справжньому — напружились усі мої почуття. — Бачите, там якісь подряпини?
Локвуд хитнув головою:
— Під таким шаром землі нічого не розбереш. А відчищати його зараз я не збираюсь. Починаймо роботу!
Правду кажучи, віко домовини трималось міцніше, ніж сподівався Локвуд. На додачу до замка, іржа в кількох місцях перекинулася з віка на стінки, й нам знадобилося десь із двадцять хвилин, щоб зішкрябати її ножами й долотами. Лише після того віко було готове до підняття.
— Гаразд, — мовив Локвуд, востаннє перевіряючи поховання. — Ніби все добре. Температура тримається на місці, сморід не посилюється. Все напрочуд спокійно!.. Та годі вже — в нас обмаль часу. Люсі, по місцях!
Ми з Локвудом стали обабіч домовини. Я витягла наш найбільший, наміцніший залізний ланцюг діаметром у чотири фути й тримала його напоготові. Локвуд витяг з піхов рапіру й тепер стискав її в руці, ладний будь-якої миті кинутися в атаку.
— Джордже! — наказав він. — Твоя черга!
Джордж кивнув і заплющив очі, збираючись на силі. Потім узявся за лом. Поворушив пальцями, стенув плечима й так крутнув шиєю, що в ній аж клацнуло. Тоді підійшов до труни, нахилився й просунув лом у тріщину між віком і краєм домовини. Розставив ноги й ворухнув сідницями, наче гравець у гольф, що готується зробити удар. Глибоко зітхнув і наляг на лом. Нічого не сталось. Він наляг іще раз — віко зігнулось, ніби його хтось тримав. Джордж знову натиснув на лом.
Віко з ляскотом відскочило. Лом упав усередину. Джордж позадкував, утратив рівновагу й тяжко впав спиною просто в бруд. Тоді сів, поправив окуляри й утупився в домовину.
І скрикнув.
— Ліхтар, Люсі! — вигукнув Локвуд, підбираючись до Джорджа з наставленою рапірою. Проте з домовини ніхто не з’явився — ніяких Гостей, ніяких проявів. Вогні ліхтарів грали на внутрішньому боці віка й на чомусь іще, що лежало в труні, відбиваючи мерехтливе світло.
У мене в руці був кишеньковий ліхтарик. Я посвітила ним просто в домовину...
Якщо ви — вразлива натура, то раджу вам проминути кілька наступних абзаців, бо з домовини на мене дивився не кістяк, а дещо більше. Й це було першим сюрпризом: труп не згнив дощенту. Вам ніколи не доводилось забувати під канапою шкірку з банана? Спочатку вона чорніє, тоді стає слизькою, а потім уже висихає. От і чолов’яга в труні скидався на бананову шкірку десь між другим і третім ступенями гниття. В промені ліхтаря я розгледіла висохлу й почорнілу шкіру, що обтягала кістки, подекуди лопнувши. Посередині лоба зяяла акуратна дірка, обрамлена клаптиками відсталої шкіри.
Довге безбарвне, наче скло, волосся звисало з голови. Очні ямки були порожні. Вуста геть висохли, оголивши ясна й зуби.
На небіжчику був фіолетовий плащ, а під ним — чорний старомодний костюм з високим коміром і чорною краваткою у вікторіанському стилі. Кощаві руки тулили до грудей щось загорнуте у вицвілу білу матерію. Чи тому, що тіло лежало в домовині нерівно, чи через те, що домовину пересували — хоча б і ми, цієї ночі, — ця річ трохи визирнула з-під матерії й тепер чітко проглядалась між пальцями трупа. То був шматок скла — завбільшки десь із людську голову, в рамці якоїсь химерної форми. Від бруду й цвілі скло майже почорніло, проте подекуди блищало — і цей блиск помітило моє пильне око.
«Дивися! Дивися!..»
Що це за голос?
— Люсі! Запечатай його!
Оце вже, звичайно, крикнув Локвуд.
Я кинула в домовину срібну сітку, затуливши нею те, що лежало всередині.
— То що ж ти бачив, Джордже? — запитав Локвуд.
Ми стояли не стежці й пили чай із бутербродами, які нам приніс хтось із Сондерсової команди. Довкола нас зібрався натовп: Сондерс, Джоплін, кілька робітників, підлітки з нічної варти. Дехто збігся просто тому, що все вже скінчилось, дехто — у відповідь на Джорджів крик. Усі вони стояли, спираючись на сусідні надгробки, й дивились на розкопану могилу на безпечній відстані від ланцюгів. Ми щойно закрили домовину віком: крізь щілину було видно краєчок сітки.
— Я розумію, що Бікерстаф — не красень, — провадив Локвуд, — але ж нам траплялося бачити й гірше. Пам’ятаєте той випадок у Патні?
Джордж останні кілька хвилин був якийсь приголомшений. Говорив він мало, а на його обличчі застиг химерний вираз. Очима, повними й німого відчаю, й туги, він раз по раз озирався на могилу — ніби щось там забув. Це тривожило мене. Це трохи нагадало мені дотик привида, коли агресивний дух цілком висотує волю своєї жертви, — але ж ми запечатали Джерело срібною сіткою, тож поруч не могло бути жодного духа. На щастя, Джорджеві трохи кращало. Їжа швидка приводила його до тями. Він поглянув на Локвуда й хитнув головою:
— Це не через труп. У нашому холодильнику я бачив і страшніші речі. Це через дзеркало, яке він тримав.
— Ти думаєш, це було дзеркало? — запитала я. Подумки перед моїми очима й досі виднів цей шматок скла — блискучий і водночас темніший за саму темряву.
— Не знаю, що це було. Та мої очі аж прикипіли до нього. Я побачив у ньому... не знаю, що я побачив. Воно було чорне, але в цій чорноті я помітив щось іще... щось моторошне... і закричав. Мені здалося, що мене вивертає зсередини... — Джордж стенув плечима. — Та водночас воно мене вабило... я не міг відвести від нього очей... я досі хочу поглянути в нього, навіть якщо це зашкодить мені! — Він тяжко, щиро зітхнув. — Я й досі зирив би туди, якби Люсі не накрила його сіткою.
— Ну, з ним уже покінчено, — відповів Локвуд, так само пильно придивляючись до Джорджа. — Гарненьке, нівроку, дзеркальце. Нічого дивного, що його ховали в залізній домовині.
— Хіба за часів Бікерстафа знали про ці властивості заліза? — здивувалась я. Адже Проблема дала про себе знати лише якихось півстоліття тому — саме тоді й розпочалося масове виробництво всіляких захисних речей із срібла й заліза. А це поховання було принаймні на два покоління старше.
— Здебільшого — ні, — відповів Локвуд. — Однак проти привидів — та й усіляких злих духів узагалі — віддавна застосовували срібло, сіль і залізо. Тож те, що домовину зроблено з заліза, не може бути простим збігом. — Голос його став тихішим. — Ви не помітили нічого химерного на тілі самого доктора Бікерстафа?
— Ти маєш на увазі його муміфіковані рештки? — перепитала я.
— Саме їх. У статті, яку знайшов Джоплін, ішлося, що лікаря з’їли щури. А цей чолов’яга — цілісінький. А ще й ця дірка у нього в лобі... — Він замовк, побачивши поряд Сондерса й Джопліна. Власник фірми віддавав короткі накази підліткам з нічної варти, а вчений тим часом зупинився біля ланцюгів, щоб розгледіти домовину. Обидва широко всміхнулись нам і з привітаннями поплескали по плечах.