— Хто я?— Плазма розпливлась, і я побачила на дні склянки бурий плямистий череп. — Ось хто я, — просичав голос. — Подивись на мене як слід. Тебе це теж чекає.
— Ой, який страх! — реготнула я. — Колись ти вже казав це мені. Стривай-но, як це було? «Смерть іде до всіх вас»? Що ж, пророк із тебе нікудишній. Я досі жива, а ти — така сама крапля слизу, ув’язнена в склянці. Гарне, нівроку, віщування!
Плазма з’єдналась над черепом — так, ніби зімкнулись двері ліфта, — і обличчя змінилось. Тепер воно здавалось немовби трохи розірваним — так, ніби дві половинки дверей зійшлись нещільно, й видиво набуло якогось химерно-кривобокого вигляду.
— Яка шкода, — зашепотіло воно, — що ти не дослухалась до моїх попереджень! Смерть у Житті а Життя в Смерті — ось що я хочу сказати. Проблема лише в тому, що ти дурна, Люсі. Ти не бачиш нічого, що коїться довкола...
Я почула, як далеко в кухні забряжчали ложечки. І облизала губи:
— Ця бридня мене не стосується.
Голос застогнав:
— Ти хочеш, щоб тобі все намалювали, як на картині? Напруж свої очі й вуха! Застосуй свій розум, дівчатко. За тебе цього ніхто не зробить. Твоя доля тільки в твоїх руках...
Я хитнула головою, щоб трохи прочистити мозок. Потім узялась у боки й пильно подивилась на обличчя в склянці:
— Це неправда! Не тільки в моїх руках. У мене є друзі.
— Хто? Розжирілий Джордж? Чи облудний Локвуд? — Обличчя скривилось у посмішці. — Еге ж, гарна компанія!
— Облудний?.. — Щось у цьому голосі майже гіпнотизувало мене — так, що з ним просто неможливо було сперечатись. І водночас його глумливий тон викликав у мене відразу. Я мимоволі позадкувала.
— Тільки не вдавай, ніби ти здивована, — промовив голос. — Потаємний, облудний. Ти ж знаєш, що це правда.
Останні слова мене просто-таки розсмішили:
— Ні, цього я не знаю!
— Тоді — вперед, — провадив шепіт. — Ти знаєш, де двері. Вперед!
Зненацька я відчула, як мені зараз потрібні мої друзі. Я більше не хотіла залишатись наодинці з цим зловтішним голосом.
Я рушила до дверей. Пальці намацали клямку.
— До речі про двері... Я знаю, як ти одного разу стояла поверхом вище біля забороненої кімнати. Тобі кортіло увійти туди, авжеж?
Я зупинилась:
— Ні...
— От і добре. Ти б не вийшла звідти живою.
Мені здалося, що під моїми ногами хитнулась підлога.
— Ні, — повторила я. — Ні.
І крутнула клямку.
— У цьому домі є речі, страшніші за мене...
— Локвуде! Джордже! — я прочинила двері — і раптом побачила, що кричу їм просто в здивовані обличчя. Локвуда це так приголомшило, що він пролив половину свого какао на килим у коридорі. Джордж ледве втримав у руках тацю з чипсами й бутербродами. Я хутко затягла їх обох до кімнати.
— Він говорить! — вигукнула я. — Привид у склянці! Дивіться! Слухайте!
Я нетерпляче тицьнула пальцем у склянку. Проте не треба говорити, що привид умить замовк. Обличчя пропало в каламутній плазмі — спокійній і тихій, як брудна дощова вода. В центрі склянки, під металевими затискачами, глузливо шкірився череп.
Стенувши плечима, я глибоко зітхнула:
— Він розмовляв зі мною! Справді розмовляв! Якби ви прийшли хоч на хвилину раніше...
Я похмуро глянула на друзів, ніби то була їхня провина. Нічого не кажучи, вони стояли на місці. Джордж поправив на таці бутерброд. Локвуд зітхнув, поставив чашки на столик і витер носовичком бризки какао з долоні.
— Сідай і випий какао, — запропонував він.
Я вирячилась на вишкірений череп. Мене переповнила лють. Я подалася вперед. Якби Локвуд не стримав мене, я копнула б цю склянку так, щоб вона полетіла через усю кімнату.
— Усе гаразд, Люсі, — сказав він. — Ми віримо тобі.
Я провела рукою по волоссю:
— Дякую.
— Сідай. Попоїж і випий какао.
— Гаразд.
Ми посідали їсти. Через кілька хвилин я сказала:
— Це було так само, як і минулого разу — тоді, в підвалі. Він заговорив до мене. І в нас відбулася розмова.
— Справжня розмова? — перепитав Локвуд. — Виходить, це все ж таки Третій Тип?
— Напевно.
— Що ж це була за розмова? — поцікавився Джордж.
— Вона дуже... роздратувала мене. — Я сердито позирнула на нерухому плазму в склянці.
Джордж тихенько кивнув:
— Так, Маріса Фіттес писала, що розмовляти з Третім Типом небезпечно. Привид перекручує твої слова й грається з твоїми почуттями. Ти поволі потрапляєш під його владу — аж поки починаєш діяти несвідомо...
— Ні. Цим словом — «роздратувала» — я просто підсумувала нашу розмову.
— Що ж він сказав тобі? — запитав Локвуд. — Якими передбаченнями поділився?
Я поглянула на нього. Він спокійно сидів, сьорбаючи какао. Як і завжди, він здавався бадьорим — попри всі халепи останньої ночі, — вимогливим, упевненим...
«У цьому домі є речі страшніші за мене...»
— Хм-м, нічого цікавого, — відповіла я.
— Ну, хоча б що-небудь?
— Може, щось про життя після смерті? — нетерпляче запитав Джордж. Його очі за скельцями окулярів аж палали цікавістю. — Про це хочуть знати всі! Старий Джоплін казав мені, що їздить навіть на вчені конференції з цього питання — «що відбувається після смерті». Безсмертя... Доля людської душі...
— Я глибоко зітхнула:
— Він сказав, що ти розжирілий.
— Що?!
— Головним чином він говорив про нас. Він спостерігає за нами й знає наші імена. Він сказав...
— Сказав, що я розжирілий?
— Так, але...
— Розжирілий? Гарна тема для розмови з потойбічним світом!
— Та він тільки таке й торочив! — вигукнула я. — Всілякі безглузді дурниці! Він, напевно, злий. Хоче зашкодити нам, розсварити нас... Казав, що я дурна й не бачу нічого, що коїться довкола... Пробач, Джордже! Я не хотіла тебе образити. Сподіваюсь...
— Якщо мене цікавитиме моя вага, я краще куплю собі дзеркало, — відповів Джордж. — Це не так розчаровує мене. А от те, що не було жодних розмов про потойбічне... Шкода! — Він куснув бутерброд і зручніше вмостився на стільці.
— А що привид казав про мене? — поцікавився Локвуд, дивлячись мені в обличчя своїми темними, спокійними очима.
— Е-е... всілякі дурниці.
— Наприклад?
Я хутко перевела погляд на бутерброди, зупинилась на одному — найбільшому — і взяла його з таці:
— О, шинка! Чудово!
— Люсі! — провадив Локвуд. — Нещодавно ми так само розмовляли з Мартіною Ґрей — розпитували її про зниклого чоловіка, а потім знайшли його труп на дні її власного морозильника. Не хитруй, а розповідай усе, як було. — Він легенько всміхнувся. — Слово честі, це не засмутить мене.
— Справді?
— То що ж він сказав? — коротко реготнув Локвуд. — Що в його словах було такого поганого?
— Ну, він сказав мені... я, звичайно, не вірю йому, й мене це анітрохи не цікавить... Одне слово, він натякав, що в тій кімнаті ховається щось небезпечне. Ти знаєш — в отій кімнаті нагорі... — безпорадно закінчила я.
— Так, знаю, — твердо відповів Локвуд, ставлячи чашку на столик. — У тій самій, що не дає тобі спокою.
— Я тут ні до чого! — хрипко вигукнула я. — Привид у склянці сам заговорив про неї!
— Привид у склянці? Авжеж. Його, мабуть, займає те саме, що й тебе... — Локвуд згорнув на грудях руки. — То розкажи мені, що ж саме говорив тобі «привид у склянці»?