Я облизала губи:
— Це не має значення. Ти ж усе одно не віриш мені, то я більше нічого й не скажу. Піду краще спати.
Я підвелася. Локвуд теж підхопився.
— Ба ні! — заперечив він. — Після того, що ти розповіла нам, тобі не вдасться просто так піти зі сцени, як примадонні! Ану, кажи, що ти бачила в тій кімнаті?
— Нічого я там не бачила. Кажу тобі... — я помовчала. — То виходить, там щось є?
— Я тобі такого не говорив!
— Ти мав на увазі, що я могла там щось побачити!
Ми стояли, зирячи одне на одного. Джордж тим часом узяв собі ще один бутерброд. Аж тут у коридорі задзвонив телефон. Ми всі разом аж підскочили з несподіванки.
Локвуд вилаявся:
— Кому там, у біса, не спиться? Пів на п’яту ранку! — і пішов знімати слухавку.
— Здається, Маріса Фіттес мала рацію,— зауважив Джордж.— Ці Треті Типи влаштовують шарварок у голові й граються з почуттями. Погляньте хоча б на себе — сваритесь через дурницю...
— Це не дурниця! — зіпнула я. — Це питання довіри, якої...
— Як на мене, це питання нічого не варте, — провадив Джордж. — Мене, скажімо, цей привид назвав розжирілим... Хіба я так реагував на його слова?
Двері відчинились, і з’явився Локвуд. Гнів на його обличчі змінився подивом і стурбованістю.
— Ця ніч стає дедалі химернішою, — повідомив він. — Телефонував Сондерс. Із кладовища. Хтось удерся до каплиці, де стояла домовина Бікерстафа. Одного підлітка з нічної варти поранено. Пам’ятаєте оте трикляте дзеркало? Його вкрали.
Частина третя
Зникзе дзеркало
9
Цей телефонний дзвінок не був останнім того ранку. Наступний пролунав години через чотири — вже по восьмій, коли ми намагалися заснути. Зазвичай за подібних обставин ми діяли таким чином: а) не звертали уваги (Локвуд); б) чемно просили зателефонувати пізніше (Джордж); в) посилали до дідька лисого (я — бо коли я втомлена, мене краще не турбувати). Проте оскільки нам телефонував не хто інший, як інспектор ДЕПРІК Барнс, який негайно викликав нас до себе, ми не скористалися жодним з цих варіантів. Уже через п’ятнадцять хвилин, так і не поснідавши, ми втиснулись у таксі й вирушили до Скотленд-Ярду.
Надворі знову був чудовий літній лондонський ранок — світло-сірі тіні падали на залиту сонцем дорогу. Всередині таксі, щоправда, було аж ніяк не сонячно. Блідий, як крейда, Локвуд цідив крізь зуби коротенькі репліки. Мішки під Джорджевими очима скидались на гамаки, в яких спочиває двійко польових мишенят. Дорогою ми майже не розмовляли.
Цей настрій цілком пасував і мені. Галова моя ладна була розвалитись. Я відчинила віконце й заплющила очі, щоб свіже повітря трохи охолодило й прочистило мої думки. Надто вже багато накопичилось подій за минулий вечір: привид на кладовищі, вишкірений череп у склянці, сварка з Локвудом, — і все це майже водночас! Важко було повірити! Та найбільше мене бентежили застереження черепа. Сходячи вниз, до таксі, я з гострим болем поглянула на заборонені двері. Вдень, при сонячному світлі, страх від слів привида вщух, і я зрозуміла, що даремно піддалася йому. Цей череп — брехуні Він просто хотів налякати мене, Джордж казав правду. Слід бути обережнішою — ще й з моїм талантом Слухача.
Та водночас ця розмова відбулася насправді! Ще з часів Маріси Фіттес нікому в Лондоні так не щастило, як мені. Ця думка п’янила мене, поки я сиділа в таксі. Цікаво, хто з нас двох тут унікальний — я чи, може, череп?
Усміхнувшись до самої себе, я розплющила очі. Ми вже під’їжджали до Вікторія-стріт — і були майже на місці. Ось таксі проповзло повз склади компанії «Світанок», де блищали щити з рекламою їхньої найновішої продукції — лавандових гранат та каністр для магнію, легших і зручніших у користуванні.
Джордж із Локвудом мовчки дивились уперед.
— Навіщо ми знадобилися Барнсу? — запитала я, трохи переставивши рапіру. — Через Бікерстафа?
— Так.
— І що ж ми цього разу неправильно зробили?
— Ти ж знаєш Барнса, — скривився Локвуд. — Хіба йому потрібні причини?
Таксі тим часом зупинилось перед скляним фасадом Скотленд-Ярду, де містилася штаб-квартира ДЕПРІК. Ми заплатили водієві й зайшли всередину.
Головним завданням ДЕПРІК — Департаменту Психологічних Розслідів і Контролю — був моніторинг діяльності десятків агенцій по всій країні. До того ж ДЕПРІК відповідав за національну безпеку, пов’язану з повсюдним полюванням за привидами, й мав власні дослідницькі лабораторії в залізних бункерах, розташованих глибоко під Вікторія-стріт; у цих лабораторіях тамтешні науковці намагалися дати раду пов’язаним з Проблемою загадкам. Проте саме в своїх невпинних спробах контролювати незалежні агенції — такі, як наша, — Департамент найчастіше втручався в наше життя, зокрема в особі свого педантичного й надміру відповідального інспектора Монтеґю Барнса.
Його невдоволення «Локвудом і К°» було інстинктивним. Йому не подобались наші методи, наші манери, навіть милий безлад нашої контори на Портленд-Роу. Щоправда, минулої весни від похвалив нас і навіть ушанував мене чудовими тюльпанами, які я потім посадила до коробок за вікнами. Кожен його «виклик» до Скотленд-Ярду означав, що ми повинні постати перед його столом, мов неслухняні школярі, й вислуховувати повчання.
На превеликий наш подив, нас не стали маринувати в приймальні, де було чути слабенький запах ектоплазми, а відразу запросили до інспектора.
Цієї години там усе було напрочуд спокійно. На стінній мапі Лондона світились лише кілька вогників; телефони мовчали. Кілька ошатно вбраних чоловіків і жінок сиділи за столом, порпаючись у теках і збираючи свіжі рапорти. Прибиральниця зі шваброю підмітала сіль, попіл, залізні стружки — все, чого агенти ДЕПРІК понабирали на взуття минулої ночі.
У кутку, за окремим столом, громадився стос паперів, перед яким понуро сидів інспектор Барнс. І він був не сам: поруч усміхались чистенькі, самовдоволені Квіл Кіпс і Кет Ґодвін.
Я напружилась. Локвуд чвиркнув крізь зуби. Джордж гучно застогнав.
— Нас мало не вбили, — пробурмотів він. — Ми ледве не посварились. Ми не виспались. Але це вже занадто. Якщо я заскочу на його стіл і заверещу, не зупиняйте мене!
Побачивши нас, Барнс позирнув на годинник.
— Нарешті, — зітхнув він. — Вам, здається, випала важка ніч? Сідайте й наливайте собі кави. А уніформи у вас, як я бачу, досі немає. У тебе на футболці пляма від ектоплазми, Кабінсе? Точнісінько так, як і минулого разу. Та сама футболка й та сама пляма.
Кіпс усміхнувся. Ґодвін і оком не зморгнула. Їхня уніформа була, як завжди, чистенька — без жодної плями. Якби вам випало снідати разом з ними, їхній вигляд нізащо не зіпсував би вам апетиту. А от мій, як і водиться, — навпаки: нечесане, мокре після душу волосся, пожмаканий одяг...
Локвуд зацікавлено всміхнувся:
— Ми залюбки почекаємо, поки ви скінчите розмову з Кіпсом, пане Барнсе. Не хочемо переривати її.
— А якщо ви збираєтесь їх звільнити, то в мене є на прикметі дві вакансії, — додав Джордж. — На вокзалі Мерілебон потрібні наглядачі за туалетами. Їм навіть уніформу міняти не доведеться.
— Пан Кіпс і панна Ґодвін прибули сюди за моїм викликом, — пояснив Барнс. — Справа серйозна, тож однією командою агентів тут не обійтись. А тепер сідайте й припиніть це кепкування. Мені потрібна ваша цілковита увага.
Ми посідали. Кіпс налив нам кави. Цікаво, чи можна наливати комусь каву з єлейною усмішкою? Якщо можна, то Кіпсові це пречудово вдалося.
— Я вже чув про вашу вчорашню роботу на Кенсел-Ґрін, — почав Барнс. — Пан Пол Сондерс із... — він погортав свої папери й з огидою заговорив далі, — із компанії «Солодких снів» надав мені головні відомості. Мене зацікавив той факт, що саме ви безпосередньо мали справу з цією домовиною. У світлі того, що нещодавно трапилось, мені потрібні всі подробиці, які ви тільки зможете мені повідомити.