Джоплін пирхнув:
— Я ж казав тобі, Поле: залишити домовину під надійною охороною! Один хлопчина біля дверей — хіба цього достатньо? А ти не послухав! Ти ніколи мене не слухаєш. Я хотів повернутись, щоб перевірити того хлопця, але ж ти сказав...
— З вашої ласки, ми хотіли б оглянути каплицю, — розцвів в усмішці Локвуд.— Супроводу нам не треба. Ми знаємо дорогу.
— Я не певен, що ви знайдете там щось таке, чого не знайшли інші, — сумно промовив Сондерс. — Ви розумієте, що це хтось із своїх? Напевно, хтось із нічної варти! От невдячні жебрацюги! Я ж їм плачу такі гроші!
Локвуд поглянув на кількох підлітків з нічної варти, яких саме допитував Нед Шоу. Навіть із такої відстані було чути його розлючений голос.
— Бачу, що їм зараз непереливки, — зауважив Локвуд. — Дозвольте поцікавитись, чому ви підозрюєте саме їх?
Сондерс пирхнув:
— Що ж тут дивного, пане Локвуде? Ви тільки погляньте! Ось каплиця, до якої можна увійти лише цими сходами. Просто перед нею — наш табір. До світанку, коли було скоєно крадіжку, більшість нічних вартових повернулися до табору. А кілька підлітків, як і завжди, тинялися біля вогнищ. Як злочинці могли прослизнути повз них непоміченими? Ось чому Кіпс вважає, що тут замішаний хтось із нічної варти!
— Чому ви думаєте, що злодії йшли саме повз табір? — запитала я.
— Це дорога до Західної брами, дитинко. До єдиного виходу з кладовища, відчиненого вночі! Всі інші брами замкнено, а огорожа надто висока, щоб через неї можна було перелізти.
Пан Джоплін, який досі не втручався до розмови й дивився, прикусивши губу, вглиб кладовища своїми розчервонілими очима, несподівано обізвався:
— Атож! Я ж радив тобі, Поле, замкнути цю браму! Тоді цієї крадіжки не було б узагалі!
— Ти замовкнеш коли-небудь? — зіпнув Сондерс. — Що тобі до того нікчемного шматка скла?
Джордж тим часом насуплено оглядав дальній куток каплиці, оточений густими кущами.
— Кіпсова версія не має сенсу, — зауважив він. — Злодії могли пролізти тут, із заднього боку каплиці — так само легко, як і повз табір, — і прокрастись цією дорогою до виходу.
— Аж ніяк! — заперечив Джоплін. — Тут працювали ми з Сондерсом. З нами аж до ранку була нічна варта. Ми оглядали іншу ділянку кладовища. Хтось із десятків людей неодмінно помітив би злодіїв!
— Цікаво, — відповів Локвуд. — Що ж, ми будь-що залишимось і все оглянемо. Дякую, вельмишановні панове! Ми раді були зустрітися з вами!
Ми вийшли з каплиці.
— Сподіваюсь, ці два бовдури не вирушать за нами, — прошепотів Локвуд. — Нам потрібні спокій і тиша.
Двері до каплиці було перехрещено двома чорно-жовтими поліційними стрічками ДЕПРІК. Тільки-но ми підійшли, як із-за них, мигаючи від яскравого світла, вилізли Квіл Кіпс та його маленький науковець Бобі Вернон. На Верноні, що визирав з-за величезного планшета з паперами, були гумові рукавички, а на шиї висів здоровенний фотоапарат. Проходячи повз нас, він щось ретельно нотував в електронному записнику, причепленому до планшета.
Кіпс ліниво кивнув нам:
— Тоні, Кабінсе, Джулі! Привіт! — і затупотів сходами вниз.
— Люсі! — крикнула я навздогін йому.
— Краще б дати йому підніжку, — пробурмотів Джордж. — Миле, нівроку, вийде привітання.
— Будь сильніший, Джордже, — хитнув головою Локвуд. — Пам’ятайте: ніяких провокацій!
Ми трохи постояли біля входу в каплицю, оглядаючи місце нападу на бідолашного підлітка з нічної варти. Місце було трохи збоку від табору, й до того ж темне. Нападник, безперечно, підкрався з-за кущів, проліз сходами й зачаївся тут, де його ніхто не міг побачити. Замок на дверях було зламано чимось гострим — можливо, долотом.
Це було все, що нам пощастило виявити надворі. Тож ми втрьох майнули під стрічку, з вуличної спеки — до храмової прохолоди.
Від того часу, як було зроблено фотографію, що її нам показував Барнс, тут нічого не змінилось. Ланцюги, домовина, скорчене тіло доктора Бікерстафа — все було те саме, хіба що труп, на моє превелике полегшення, прикрили брудною рядниною.
Серед білого дня залізна труна здавалася більшою, ніж я її пам’ятала з ночі: величезна, масивна, поїдена іржею. З одного її боку, серед розсипаної солі та залізних стружок, лежала загублена палиця вартового.
Локвуд нахилився над ланцюгами й заходився оглядати кам’яні плити підлоги.
— Злодії присідали тут, біля залізного кола, — говорив він. — Бачите відбитки їхнього взуття в солі? Крадіжка відбулась на світанку — в час, коли Гості майже не з’являються. Проте злодії не дуже сподівались на це. Вони вдарили хлопця, забрали в нього палицю, за її допомогою підважили віко домовини й зняли срібну сітку. Далі вирішили зачекати, що буде. Одначе не сталось нічого. Все було спокійно. Тоді вони ступили в коло й перевернули труну, аж тіло випало на підлогу... — Локвуд примружив очі. — Навіщо, коли можна було просто так узяти дзеркало?
— Може, їм хотілось подивитись, чи немає там чогось іще?— припустив Джордж.
— А може, не хотіли торкатися решток Бікерстафа, — додала я. — Тут я їх розумію.
— Гаразд, годі, — обірвав мене Локвуд. — Будь-що домовину вони перевернули. А от чи було там щось іще... І чи є воно там зараз?
Він перескочив через труп і поглянув у домовину. Далі взяв з пояса рапіру й поворушив нею всередині труни. Потім випростався.
— Нічого немає, — сказав він. — Дивна річ. На тій фотографії...
— Що ти бачив на фотографії? — перепитала я.
— В’язку хмизу, — відповів Локвуд, відгортаючи з лиця волосся. — Здається, то була в’язка хмизу. Проте хтозна — мені могло й примаритись... Зараз там її будь-що немає.
Кілька хвилин ми оглядали каплицю. Я звернула особливу увагу на дерев’яні дверцята за вівтарною огорожею. Їх було замкнено висячим замком і забито потрійними болтами. Я замислено потягла за ручку.
— Напевно, вхід у катакомби, — припустила я. — Замкнений дуже міцно. Навряд чи злодії скористались ним. Це суперечило б свідченням підлітка з нічної варти.
— І справді надійно замкнено, — погодився Локвуд. — Гаразд, ходімо надвір.
— То що ви скажете про Кіпсову версію?— запитав Джордж, коли ми були вже на сходах. — Про те, що тут були замішані хлопці з нічної варти? Як інакше злодії могли пройти повз їхній табір?
Локвуд зморщив свого довгого, прямого носа:
— Сумніваюсь. Мені здається, тут радше...
Зненацька він замовк. Ми почули болісний крик.
Поки ми були в каплиці, табір заспокоївся. Сондерс, Джоплін та робітники взялися до своїх справ, а Кіпса ніде не було видно. З нічної варти залишився тільки один підліток; над ним стіною височіли четверо здоровенних агентів «Фіттес». Хлопчина саме піднімав з землі свій жовтий кашкет у клітинку: я впізнала того самого дотепника, який учора чергував біля брами. Тільки-но він надяг кашкета, як найвищий з агентів — той самий Нед Шоу — нахилився й хлиснув його по голові. Кашкет знов полетів на землю, а хлопець хитнувсь і мало не впав.
Шістьма швидкими кроками Локвуд підійшов до здорованя й поплескав його по плечу.
— Припини, будь ласка, — мовив він. — Він же вдвічі менший за тебе.
Шоу обернувся. Років йому було десь із п’ятнадцять, заввишки він був десь із Локвуда, тільки кремезніший. Обличчя — з міцною щелепою, навіть симпатичне, крім очей, що сиділи надто близько до носа. Як і всі агенти «Фіттес», він був у бездоганно випрасуваній уніформі, однак усе враження від неї псувала копиця скуйовдженого темного волосся. Вона була схожа на телятко яка, що зненацька звалилось Недові на голову.
Шоу спантеличено заморгав:
— Іди собі, Локвуде. Я не з тобою розмовляю.
— Я розумію, чому тобі так хочеться відлупцювати цього хлопчиська, — провадив Локвуд. — У мене самого руки сверблять. Тільки це буде не по правді. Коли вже тобі кортить побити когось, обирай вищого суперника.