Шоу так закопилив губу, ніби її накрутили на олівець:
— Я битиму всякого, кого тільки схочу.
— Навіть дітей? Це вже просто боягузтво!
Шоу глумливо посміхнувся, дивлячись кудись у далечінь кладовища. Здавалось, ніби його думки цілком спокійні та мирні... Раптом він обернувся і вдарив Локвуда просто в обличчя, точніше кажучи, спробував ударити, бо Локвуд тут-таки ухилився вбік. Шоу вмить подався вперед; Локвуд схопив його за руку й різко викрутив її. Водночас йому пощастило копнути Неда черевиком під коліно. Шоу скрикнув, утратив рівновагу, захитавсь — і впав, збивши з ніг ще одного агента. Обидва полетіли шкереберть на землю.
Обличчя Шоу спалахнуло гнівом. Він здригнувся, намагаючись підвестись, аж тут його грудей легенько торкнувся кінчик моєї рапіри.
— Наше правило «ніяких провокацій» напрочуд гнучке, — зауважив Джордж. — Можна, я теж його копну?
Шоу мовчки підвівся. Локвуд байдуже спостерігав за ним. Я опустила руку, проте й далі тримала рапіру напоготові. Решта агентів «Фіттес» узагалі не робили нічого.
— Якщо хочеш, продовжимо, — озвався нарешті Локвуд. — Назви тільки час.
— Авжеж, продовжимо, — кивнув Нед Шоу. — Не хвилюйся.
Він люто позирнув на Локвуда, тоді на мене. Його пальці тремтіли.
— Ходімо, Неде, — покликав його один з товаришів. — Цей шмаркач усе одно нічого не знає.
Нед Шоу завагався. Він пильно, оцінливо поглянув на хлопця з нічної варти. Потім нарешті знову кивнув і подав знак іншим. Ті без зайвих слів рушили геть, у бік могил. Хлопчина дивився їм услід мокрими блискучими очима.
— Не звертай на них уваги, — сказав Локвуд. — Вони не зможуть нічого тобі зробити.
Хлопчина випростався на весь свій не дуже високий зріст і сердито поправив кашкет.
— Знаю. Звичайно ж, знаю.
— Це просто бугаї, що хизуються власною силою. Боюся, що серед агентів таких чимало.
Хлопчина плюнув на траву біля могили:
— Еге ж. Агенти. Задаваки, ось хто вони. Начхати мені на тих агентів.
Запала мовчанка.
— Ми — теж агенти, — нарешті заговорила я. — Не такі, як Нед Шоу. Ми не користуємось його методами. І шануємо нічних вартових. Ми теж хочемо дещо в тебе спитати — тільки іншим чином. Ти не дістанеш жодного ляпаса.
Я лагідно всміхнулась хлопчині. Він у відповідь вирячився на мене.
— Я хотіла сказати, що ми не будемо тебе бити.
Хлопчина пирхнув:
— Тільки спробуйте! Сміх та й годі!
Локвудові ніздрі трохи здригнулись:
— Гаразд. А тепер послухай. Минулої ночі хтось украв небезпечний артефакт. У недобрих руках він може накоїти лиха в цілому Лондоні.
Хлопчина втомлено дивився собі під ноги.
— Крадіжка сталась, коли ваша команда була на варті. Одного з твоїх друзів, здається, серйозно поранили?
— Террі Морґана? — хлопчина ще дужче вирячив очі. — Цього шмаркача? Він мені не друг.
Ми здивовано поглянули на нього.
— От бачите, — прошепотів Джордж. — Таким свідченням можна вірити.
— Минулої ночі ти був біля Західної брами, — провадив залізним голосом Локвуд. — Якщо ти бачив що-небудь і це зможе допомогти нам, то краще розкажи. Можливо, це надасть нам потрібну підказку.
Хлопчина стенув плечима:
— Це все? Гаразд, бо я вже запізнився на обід, — він показав пальцем у бік табору. — Там, мабуть, іще залишились бутерброди. Бувайте. — І вже зібрався бігти геть.
Локвуд, що стояв у хлопця за спиною, подивився на кладовище, чи не проходить хтось поблизу, — узяв хлопця за комір і трохи підняв над землею.
— Я ж казав, — пояснив він, — що не люблю цих методів «Фіттес». Ми не лупцюємо людей. У нас є свої, не менш дієві, методи. Бачиш оту каплицю? Там стоїть залізна домовина. Раніше в ній був труп, але зараз вона порожня. Через кілька хвилин там знову буде труп, якщо ти не відповідатимеш на мої запитання.
Хлопчина облизав сухі губи:
— Іди до біса. Ти брешеш.
— Ти так гадаєш? А ти знаєш Білла Джонса з нічної варти в Патні?
— Я ніколи не зустрічався з ним!
— Отож. Бо він поводився з нами так само. Люсі, Джордже! Хапайте його за ноги й заносьте всередину!
Хлопчина верещав і борсався, та ми невблаганно тягли його до каплиці.
— Якби гадаєте? — запитав Локвуд. — П’яти хвилин у домовині вистачить, щоб він заговорив?
Я подумала:
— Краще десять.
— Гаразд, гаразд! — заверещав зненацька підліток. — Я все розповім! Відпустіть мене!
Ми опустили його на землю.
— Отак буде краще,— мовив Локвуд.— Ну, що ти нам скажеш?
Хлопчина поправив кашкет, що затуляв половину його обличчя.
— Я досі думаю, що ви брешете, — засапано промовив він. — Але я вже пропустив свій обід... — Він повів плечима, немовби для того, щоб розворушити язик. — Так, я був біля Західної брами цілу ніч. І нічого там не бачив. Після вас не приходив ніхто.
— І ти чергував там до світанку?
— До того, як зняли тривогу.
— Чудово, — Локвуд невідомо звідки дістав монету й простяг її хлопцеві. — Дістанеш іще, якщо допоможеш мені. Допоможеш, еге ж?
Хлопчина поглянув на монету:
— Можливо.
— Тоді розповідай далі! Всі — за мною! В нас обмаль часу!
Локвуд несподівано підскочив і побіг повз каплицю до кущів.
— Ходімо! — гукнув він. — Сюди!
Хлопчина завагався, та жадібність урешті взяла гору, й він подався за Локвудом. Ми з Джорджем — так само.
Локвуд хутко пробирався вперед, пролазячи під гіллям і обминаючи порослі тереном надгробки. Він прямував слідом, видимим лише йому одному. Продерся крізь кущі, залишивши каплицю позаду, й занурився в іншу, так само зарослу, ділянку кладовища.
— Саме так я й думав! — вигукнув він через плече. — Злодії знайшли інший шлях. Пробралися до каплиці через ці нетрі, якими можна вийти прямісінько до огорожі!
Він стрибнув на пам’ятник і виліз на верхівку статуї ангела, щоб краще оглянути околиці.
— Тут теж усе позаростало... — міркував він. — А що далі? Так! Нарешті! Ось і дорога. Спробуймо! — Зіскочивши вниз, він усміхнувся до вартового. — Цієї ночі, кажеш, не проходив ніхто? А раніше? Ти ж тоді так само стояв на варті. Не бачив нікого чужого? Наприклад, торговців артефактами?
Хлопчина біг, підтримуючи на голові кашкет: його немовби заворожила рішуча й спритна Локвудова поведінка. Де й поділась його ворожість; тепер він міцно стискав у брудній руці монету.
— Бачив, — засапано промовив він. — Тут коло кладовища, вони частенько тиняються.
— А якщо точніше?
— Двох. Їх тут добре знають, і вони завжди приходять разом. Саме тоді, коли тут найбільш людно. Робітники щоразу проганяли їх від табору.
— Чудово! — вигукнув Локвуд, біжучи далі стежкою між високими надгробками. — То їх було двоє? Чудово! Можеш описати їх?
— Одного, — відповів хлопчина, — звуть Двейн Недлс. Піадкенький білявий молодик з вусиками. Ходить у чорному.
Джордж недовірливо пирхнув, як носоріг, що випускає гази:
— Двейн Недлс? Ой, як страшно! А ти не вигадуєш?
— А другий? — розпитував далі Локвуд.
Хлопець завагався:
— У другого погана слава. Він убивця. Кажуть, ніби минулого року вбив конкурента. Може, це й неправда...
Локвуд несподівано зупинився:
— Уночі на твого товариша напали двоє. Якщо перший — Недлс, то хто другий?
Хлопчина присунувся до нього й прошепотів:
— Він звав його «Джек Карвер».
З надгробків із кряканням пурхнула зграя ґав. Залопотівши крилами, вони покружляли над деревами й зникли в небі.
Локвуд кивнув, дістав ще одну монету й простяг її недовірливому хлопчині.
— За хороші відомості діставатимеш хороші гроші. Якщо ми знайдемо Недлса й Карвера, одержиш удвічі більше. Зрозумів? А тепер опиши мені Карвера.