— Що таке, Люсі?
— Ти нічого не відчуваєш? — запитала я. — Щось починається!
Я засукала рукави: мої руки вкрилися гусячою шкірою. Серце забилося вдвічі швидше, а шию залоскотало. Кожен агент знає, що ці прикмети віщують прояв.
— Наповзає страх, — провадила я. — І холод. А ще... чуєш цей запах? Ніби гнилизна....
Локвуд нюхнув повітря:
— Правду кажучи, я думав, що це від Фло.
— Ні. Це Гості...
Ми разом витягли свої рапіри й схвильовано втупились у морок. Десь далеко, між стовпами, стрибав ліхтар Фло й було чути її регіт. Туман заклубочився ще густіше, нас оточила пітьма... Привиди наближались.
12
Локвуд першим побачив прояв — у нього кращий Зір, ніж у мене.
— Ось там, — прошепотів він. — Бачиш другий від кінця стовп?
Я скоса позирнула крізь темряву й клуби туману. Якби я дивилась прямо — туди, куди показував Локвуд, — то не побачила б нічого. А зараз, дивлячись не на стовп, а на середину річки, я краєм ока помітила, що біля стовпа висить у повітрі світла пляма. Вона була ледве помітна, майже невидима, наче смужка вологи на скельці окулярів.
— Бачу, — відповіла я. — Схоже ніби на Тінь...
— Схоже, — трохи спантеличено мовив Локвуд. — Дивна річ. Ми ж на самісінькому березі Темзи, протічної води тут не бракує...
Велика таємниця Проблеми складається з незліченних дрібних таємниць, і однією з найвідоміших є той незаперечний факт, що Гості всіх типів і вдач ненавидять протічну воду. Вони не можуть перебувати біля неї, навіть на короткий час, і тим паче перепливати її. Кожен агент рано чи пізно пересвідчується в цьому. Джордж розповідав, що колись він урятувався від Спектра, пустивши воду з садового шланга й заховавшись за її тоненьким струменем. Саме тому в центрі Лондона під крамницями стільки каналів, а частенько торгівлю взагалі влаштовують на самій Темзі — на човнах.
Річка була за якихось двадцять ярдів від нас, та перед нами все одно мерехтіло примарне сяйво.
— Зараз відплив, — припустила я. — Вода відступила, а Джерело повинне бути сухим.
— Мабуть, так, — Локвуд присвиснув. — Я такого й не сподівався.
— Зате Фло сподівалась, — відповіла я. — Вона піддурила нас. Це пастка!
— Ба ні! — вигукнув її голос просто мені у вухо. Я підскочила, зіткнувшися з Локвудом, і крутнула в повітрі рапірою. Костомаха-Фло наближалась до мене. Вона знову накрила рядниною ліхтар; її брудне безформене обличчя ніби плавало серед темряви.
— Кажеш, пастка? — просичала вона. — Це ваша частина угоди. Ми разом побрьохались у бруді — що тут такого? Ти ж агент! Тобі не страшно!
— Там лише одна Тінь?
— Ти бачиш тільки одну? — вона так міцно стиснула губи, що все обличчя взялося зморшками, й зневажливо пирхнула. — Чудово! Для хорошого агента — просто неймовірно! Їх тут дві дурна дівахо. Біля тієї великої — ще одна, маленька.
Я знову поглянула в темряву:
— Другої я не бачу. Не вигадуй!
— Ні, Фло каже правду... — Локвуд притулив долоню до очей, вочевидь про щось серйозно замислюючись. — Є й друга. Ледве помітна, розпливчаста, наче хмаринка. Більша Тінь скидається на жінку в капелюшку або шалі... довга спідниця... часів, мабуть, королеви Вікторії або Едварда Сьомого.
— Так, так! Старий привид! — підхопила Костомаха-Фло. — Напевно, мати й дитина разом кинулись у Темзу. Самогубство і вбивство — давня трагедія. Їхні кістки, мабуть, десь під цією пристанню... А ти не бачиш їх? — звернулась вона до мене. — Ну-ну!
— Зір — не мій Талант, — сухо відповіла я.
— Та невже? Ганьба та й годі! — Її голова здригнулась. — Гаразд, досить уже балачок. Тепер допомагайте мені. Робімо так. Разом підповзаймо до того стовпа — поволі, потихеньку, без галасу, щоб вони нічого не запідозрили. Це неважко. Ви стежите за ними, щоб вони там не хвилювались, поки я працюватиму своїм вірним ножиком. — Вона дістала з-під своєї бридкої куртки короткий кривий клинок із подвійним зубцем на кінчику — щось на кшталт великого консервного ножа чи виделки, якою їдять заливного вугра. — Просто прикрийте мені спину. І все. Це недовго. Я швидко впораюсь.
Я аж скрикнула з огиди:
— То ми стоятимемо на варті, щоб ти викопала кістки мертвої дитини? А потім продала їх на чорному ринку?!
— Авжеж, — щиро кивнула Фло.
— Нізащо! Локвуде!..
Він стиснув мені руку:
— Ходімо, Люсі. Фло — людина розумна й кмітлива. Вона має потрібні нам відомості. Якщо ми хочемо їх дістати, треба допомогти їй. Усе дуже просто. — Ще один міцний потиск руки.
Фло вишкірилась у вдячній, навіть трохи дурнуватій усмішці:
— О, Локвуде, ти завжди так мило говориш! Це один з твоїх найкращих талантів. Не те, що в цієї похнюпленої кобили. Що ж, ходімо! Вперед! Слава чекає нас!
Ми з Локвудом без зайвих слів перевірили свої ремені й приготували рапіри. Тіні зазвичай дуже мляві й неквапливі: вони надто занурені в спогади про минуле, щоб звертати увагу на живих. Проте надто покладатись на це не варто: Фло, вочевидь, мала всі підстави поводитись якнайобережніше. Потихеньку ступаючи рінню, ми підійшли до великого чорного стовпа.
Високо над нами в нічному небі висіла біла хмаринка, її можна було прийняти за клубочок диму серед зірок.
— Чому вона так високо? — прошепотіла я. Фло прямувала попереду, мугикаючи щось під ніс.
— Це давня висота пристані. Місце, де жінка стояла, перш ніж кинутись у воду... Ти щось чуєш?
— Не можу сказати напевно. Може, жіноче зітхання, а може, вітер... А ти щось бачиш?
— Смертних вогнів немає. Якщо вони померли в протічній воді, їх і не може бути. Але я відчуваю... — Локвуд глибоко зітхнув. — Відчуваю тягар, що гнітить мене. А ти? Це тягар великого горя...
— Так, я теж відчуваю його. Потужний тягар від Тіні...
Локвуд зупинився:
— Стій, Люсі. Бачиш — Тінь ворушиться? Здається, вона затремтіла...
— Ні. Щось не бачу... Поглянь на Фло! Де поділось її самолюбство?
Продавчиня артефактів уже була біля підніжжя стовпа. Поставивши ліхтар на землю, вона присіла навпочіпки — і порпалася своїм кривим ножем у бруді, серед мулу й камінців.
Локвуд поманив мене трохи назад, а сам, не зводячи очей з білої плями, що висіла над нами, став поряд із згорбленою постаттю Фло.
Тепер, коли привид був поруч із нами, тягар посилився. Мене огорнув якийсь моторошний напад смутку. Плечі опустились, коліна почали тремтіти. На очі мені навернулись сльози, а душу пронизувало жорстоке почуття безнадії. Я здригнулась — воно відлетіло. Я дістала з торбини на поясі жувальну гумку і, щоб заспокоїтись, заходилась гарячково жувати її. Колись на цьому місці людський смуток переріс у відчай і призвів до божевільного вчинку... Тепер від нього залишилось тільки відлуння — порожнє й безглузде, що охоплювало всіх, хто стояв поблизу.
Костомаху-Фло, одначе, цей смуток не зачепив. Вона шалено порпалась у бруді, кидаючи на всі боки грудки мулу. Раз по раз вона зупинялась, щоб роздивитись на чергову викопану рештку, перш ніж пожбурити її світ за очі.
У моїх вухах затарабанило. Зітхання, яке я вже чула, стало гучнішим. Біля пляма над стовпом помітно згусла.
Локвуд так само помітив це:
— Фло, вони заворушились.
Продавчиня артефактів, випнувши вгору сідниці, майже занурила голову у викопану діру.
— Чудово. Стає тепліше!
Тягар посилився ще дужче. Вітерець над річкою вщух. Моє серце немовби придавило зверху каменем. Щелепи закусили гумку. Я чула, як ніж шкряботить по вогкій землі, й дивилась на білу пляму в повітрі. Тіні навіть скоса виглядали безформенними, хоч менша спершу здалась мені трохи схожою на дитину.
Аж тут я помітила, що більша Тінь здригнулась. Локвуд помалу позадкував.
— Тепліше! — повторила Фло. — Я вже чую!
— Вони ворушаться, Фло. Це ознака хвилювання...