— Тепліше!..
Тишу зненацька порушив несподіваний вереск. Я відсахнулась і ковтнула гумку. Біла пляма шугонула згори просто на голову Фло. Локвуд кинувся вперед, пронизавши пляму рапірою. Привид метнувся вбік від посрібленого клинка. Я встигла на мить побачити бганки спідниці й схоже на дим волосся. Тінь мовчки зупинилась над нашими головами, за кілька футів від мене, й зависла над землею.
Лють надала їй щільнішої форми. То була висока худорлява жінка в старомодній сукні з вузьким верхом і пишним, широким подолом. На її голові був світлий чіпок, з-під якого вибивалися довгі темні пасма волосся, що наполовину ховали обличчя, а на шиї — намисто з весняних квіточок. Промені потойбічного світла обплутували постать, мов річкові водорості. Внизу до жінчиної спідниці притулилась маленька дитяча фігурка, що трималась за материну руку.
Мені пересохло в горлянці. Я позадкувала, гарячково пригадуючи свої тренування з Есмеральдою в нашій фехтувальній кімнаті. То була не тінь, а Холодна Діва — привид жінки, одержимої своєю давньою втратою. Здебільшого Холодні Діви — похмурі й байдужі духи, що не займають тебе, коли ти шукаєш їхнє Джерело. Проте ця, здається, була інша.
Вона блискавично кинулась на мене. Її волосся розкуйовдилось, на білому, мов кістка, обличчі застиг жах, а холодні чорні очі світилися божевіллям. Відчайдушно боронячись, я крутнула в повітрі рапірою. На мить мені здалося, що мене схопили кощаві руки, а у вухах ударив дзвоном вереск. Проте посріблений клинок захистив мене. Один міцний удар — і повітря очистилось, а дві примарні постаті — маленька дитина й заплакана жінка в старомодній сукні — мчали над мулом геть.
— Повертаймося до стовпа, Люсі!— окликнув мене Локвуд. — Ти стаєш з одного боку, я — з другого. Фло! Озовись! Що ти там робиш?
— Тільки не кажи «тепліше», — зіпнула я, підходячи до неї, — бо зараз полетиш до своєї ями сторч головою!
— Тепліше! — вперто повторила Фло. — Можна сказати, майже гаряче! Є кілька дрібних шматочків... Тільки де ж воно, це Джерело?
Я поглянула на Саутворкську набережну, вслід привидам-утікачам. Вони саме описували в повітрі дугу, повертаючись назад.
— Хай там де воно, це Джерело, вони не хочуть віддавати його тобі! — попередила я. — Швидше, будь ласка!
Фло вибралася з ями з повними жменями якогось дріб’язку:
— Оце, по-вашому, кістки? Це взагалі не кістки! А цей металевий коник, навіщо він мені?
— То забери це все разом, — запропонував Локвуд.
Білі плями тим часом підбирались ближче і вже кружляли над мокрим камінням.
— Я ж не лахміттям торгую! — обурено відповіла Костомаха-Фло. — У мене є свої стандарти, а в моїх покупців — сподівання!
Розлючені привиди поволі набували чіткої форми. Я знову побачила жінчине обличчя — тонкі темні вуста, вирячені очі...
— Фло!..
— Ну, гаразд, — вона підхопила свій лантух, розшморгнула його, — звідти повіяло солодким, приємним ароматом, — і кинула рештки всередину. Білі плями моргнули й зникли: на нас війнуло невеличким поривом вітру. В Локвуда за спиною легенько затріпотіло пальто. Довкола знову згустилась темрява. Коли я поглянула вгору, на верхівку стовпа, над нею не було нічого, крім зірок.
Фло міцно зашморгнула лантух. Я сіла на пісок, поклавши рапіру собі на коліна.
— До речі... — пробурмотів Локвуд, спершись об стовп. — Що це в твоєму лантусі?
— Лаванда. Справжнісінький лавандовий фарш. Міцніший навіть за срібло, поки запах не вивітриться. Утримає їх на деякий час, — вона всміхнулась мені. — А що тут трапилось? Я саме була заклопотана, не мала часу очима лупати.
— Ти знала, що вони можуть напасти, — сказала я. — Правда? Ти ж бувала тут раніше.
Костомаха-Фло скинула бриль і почухала копицю світлого волосся.
— А ти, здається, не така дурепа, як я думала... Гаразд, — повторила вона. — Я справді це передчувала.
— Ну, то й досить, — похмуро промовив Локвуд. — Свою обіцянку ми виконали. Тепер черга за твоєю.
У Лондоні мало закладів, що працюють уночі, та ще менше з них відчинені аж до ранку. Щоправда, є кілька місць для агентів або нічних вартових, де вони можуть відпочити. Так само це стосується й торговців артефактами. Спочатку Фло зупинила свій вибір на таверні «Заєць і нагай» у Саутворку, й ми хутко подалися туди.
Щоправда, вже невдовзі нас там спіткала невдача. Біля таверни було припарковано три сріблясті фургони з зображенням однорога. Кілька дорослих агентів «Фіттес», у супроводі озброєних полісменів ДЕПРІК із собаками, заводили до цих фургонів якихось людей. Хтось із затриманих пручався, хтось намагався втекти, собаки наздоганяли їх і тягали по землі. Причаївшись у дальньому кінці вулиці, ми розгледіли Кіпса, Неда Шоу та Кет Ґодвін, що стояли біля дверей закладу.
Локвуд потяг нас назад у пітьму.
— Облава на торговців артефактами, — пробурмотів він. — Кіпс розширює коло своїх дій.
— Думаєш, він знає про Джека Карвера? — запитала я. — Навряд чи хлопчина все розповів йому...
— Про зв’язок між Карвером та Недлсом міг знати не тільки він... Тут ми все одно нічого не вдіємо. Куди ще ми можемо піти, Фло?
Продавчиня артефактів помовчала.
— Є тут недалечко одне місце, — нарешті прошепотіла вона.
Наступний її вибір упав на кав’ярню біля станції «Лаймгаус» — невеличку будівлю, куди заходили хіба нічні вартові після зміни. Двері й вікна тут було заґратовано залізом, а над ними висіли захисні ліхтарі. Всередині в пластикових коробках лежали карамельки та іриски, які так любили наймолодші відвідувачі. До дошки біля входу було пришпилено рекламні листівки, оголошення «пропонуємо роботу», «загублено — знайдено» та інші подібні папірці. По столах лежали часописи й комікси в строкатих обкладинках. П’ятеро похмурих підлітків сиділи за окремими столиками: вони їли й пили, втупившись у простір перед собою. Їхні палиці чекали на господарів біля дверей.
Ми з Локвудом замовили яєчню, копчену рибу та чай, а Фло — каву й грінки з джемом. Потім знайшли стіл у куточку й заходились вечеряти.
В яскравому світлі ламп Фло видавалась іще неохайнішою. Вона насипала в чашку з кавою вісім ложечок цукру й почала потихеньку відсьорбувати.
— Ну, Фло, — мовив нарешті Локвуд, — тепер розкажи нам усе про Джека Карвера.
Вона кивнула й шморгнула носом, тримаючи в брудних пальцях чашку:
— Так, я знаю Карвера.
— Чудово. А де він живе, знаєш?
Вона коротко хитнула головою:
— Не знаю.
— А де він буває?
— Ні.
— А з ким знається?
— Ні. Знаю тільки Двейна Недлса. Але ж ви кажете, що він мертвий.
— А його захоплення? Чим він займається на дозвіллі?
— Не знаю.
— Але ти хоч знаєш, де нам шукати його?
Очі Фло спалахнули. Вона знову відсьорбнула кави, насупилась, і кинула в чорну рідину ще одну ложечку цукру. Тоді розмішала її — ми тим часом мовчки сиділи й чекали, — і нарешті, завершивши ритуал, промовила:
— Не знаю.
Я спересердя взялася за руків’я рапіри. Локвуд поправив серветку на столі.
— Гаразд, — сказав він. — Ти кажеш, що знаєш Карвера. Яка ж користь із такого знання — загального й водночас обмеженого?
Костомаха-Фло піднесла чашку до рота й гучно ковтнула кави.
— Я знаю його вдачу. Його репутацію. Знаю, що він робить із краденими артефактами. А ще знаю, як йому передати листа. Це все повинно цікавити вас!
Локвуд сів, згорнувши руки на столі:
— Так, ти маєш рацію. Тільки як ми передамо йому листа, якщо досі ніколи з ним не бачились?
— Тільки не кажи, — підхопила я, — що цей лист треба покласти до гнилого черепа й залишити опівночі в розритій могилі.
— Ні. Його краще пришпилити отам, — вона показала на дошку біля дверей. — Так спілкуються люди нашої професії. Живемо ми здебільшого самотньо. А таких дощок у Лондоні небагато. — Вона витерла носа пальцями, а пальці — об куртку. — Є ще одна — в «Зайці та Нагаї», але нею ми скористатись не можемо.