Монети покотились під столи, під ніжки стільців, під постаменти скульптур. Жінка за прилавком підняла голову:
— Що там таке?
— Мої гроші! Розірвалась кишеня!
Не чекаючи відповіді, я незграбно полізла під найближчий столик. Підставки для прикрас, що стояли на ньому, захитались. Шукаючи монети, я ледве протиснулась між двома африканськими статуями птахів, схожих на фламінго, — цибатих, носатих і головатих. Голови цих статуй захитались наді мною.
— Припини! Негайно вилазь! — вигукнула жінка, вискочивши з-за прилавка. З-під стола я бачила, як до мене хутко наближаються її товсті червоні ноги, взуті у важкі черевики.
— Зараз, секунду! Тільки зберу свої гроші!
Переді мною був східний паперовий ліхтар. Старий, крихкий і, напевно, дуже цінний. Оскільки монетка цілком могла потрапити до нього всередину, я безцеремонно труснула його, не звертаючи уваги на вигуки пані Вінкмен, що люто ковзала між столами, намагаючись підібратись до мене. Поставивши ліхтар на місце, я рвучко розвернулась і зачепила гіпсову колону з якоюсь римською вазою. Ваза почала падати. Пані Вінкмен з дивовижною спритністю, якої я не сподівалась від неї, встигла спіймати її своєю розпухлою, мов ковбаса, рукою.
— Джуліусе! — скрикнула вона. — Леопольде!
Я почула, як зашурхотіла завіска. Хтось пробирався до мене, обходячи столики. Я побачила пару коротких міцних ніг, щільно обтягнутих вузькими штаньми і взутих у старі шкіряні сандалі. Шкарпеток не було, ноги рясно обросли волоссям, а жовтаві довгі нігті потріскались.
За мить із тієї самої кімнатки вискочила ще одна пара ніг — помітно менших за розміром, але дуже схожих на перші.
Стискаючи в тремтячій руці кілька монет, я спробувала ще глибше залізти під столик, та вже знала, що моя гра скінчена. Врешті я вже хотіла виповзти звідти, аж тут почула низький, лагідний голос:
— Що сталось, Аделаїдо? Дурні дітлахи загрались у піжмурки?
— Вона не хоче вилазити! — відповіла пані Вінкмен.
— Нічого, зараз ми її умовимо, — запевнив голос.
— Я вже тут! — гукнула я. — Тільки підберу свої гроші!
Розчервоніла, засапана й запилюжена, я підвелась і обернулась до них. Жінка стояла, згорнувши на грудях руки, й дивилась на мене так, що мені аж похололо всередині. Тільки лякатись часу не було. Поряд із нею стояв чоловік, що займав тоді всі мої думки. Джуліус Вінкмен.
Спершу він здався мені велетнем, який чи то потрапив під кабіну ліфта, чи миттєво перетворився на карлика через несподівану примху природи: кремезне, масивне тіло з величезною головою, товстою шиєю, могутніми плечима й випнутими, як бочка, грудьми. Руки були товсті й волохаті, ноги — короткі й криві. Чорне волосся — коротко підстрижене й змащене олією. На ньому був сірий костюм із закасаними по лікоть рукавами й біла сорочка без краватки. З-за коміра сорочки визирала волохата шия. Ніс — товстий, рот — широкий виразний; на носі криво сиділо золоте пенсне. Проте, незважаючи на всю помітну силу, він був не набагато вищий за мене. Я подивилася йому в очі — великі, темні, з довгими віями. Загалом же його обличчя було грубе й смагляве; випнуте підборіддя вкривала щетина.
За чоловіком стояв хлопчина — така собі зменшена копія батька. Його постать так само скидалась на перевернуту грушу з зачесаним назад волоссям і жаб’ячим ротом. На хлопчині були такі самі сірі штани й вузька біла сорочка. Проте я помітила й певні відмінності: бракувало пенсне, руки й шия були менш волохаті, а очі більше нагадували материні — блакитні й проникливі. Хлопець холодно позирав на мене з-за батькового плеча.
— Що ж ви тут робите? — запитав Джуліус Вінкмен. — Нишпорите в моїй крамниці?
Завіска з іншого боку кімнати смикнулась і знову нерухомо повисла.
— Я не хотіла завдати вам жодної шкоди, — пояснила я. — Просто розсипала гроші. — Я простягла йому руку з монетками. — Не хвилюйтесь. Я майже все зібрала. А решту залиште собі... — під їхніми поглядами моя усмішка швидко згасла. — У вас така гарна крамничка. Стільки цікавих речей. Вони, мабуть, дуже цінні? Скільки коштує цей коник-гойдалка — сотню чи дві? Такий гарненький... — Я мала за будь-яку ціну затримати їхню увагу на собі. — А ця ваза? Скільки ви хотіли б за неї? Вона... грецька чи римська? Може, це підробка?
— Ні. Дозвольте мені дещо сказати вам, — Джуліус Вінкмен несподівано підійшов до мене й підняв волохатого пальця так, ніби хотів штрикнути ним мене в груди. На його руках були такі самі довгі й потріскані нігті, як і на ногах, а з рота пахло м’ятною гумкою. — І ось що я вам скажу. Це поважний заклад, і покупці в нас теж поважні. Малих розбишак, які влаштовують тут шарварок, ми сюди не запрошуємо.
— Я зрозуміла, — поспіхом відповіла я. Клятий Локвуд! Наступного разу нехай сам відвертає увагу господарів! — На все добре. — Я рушила до дверей.
— Зачекайте, — втрутилась пані Вінкмен. — Вас було двоє. Де другий?
— Ой, він уже, мабуть, пішов, — мовила я. — Він так засоромився, коли я розсипала гроші...
— Я не чула, як зачинилися двері!
Джуліус Вінкмен озирнувся. Шия в нього була така товста, що йому довелось обернутись усім тілом. Тоді всміхнувся. В його обличчі було щось химерно-жіноче, до чого аж ніяк не пасували густі волосся й щетина.
— Зачекаймо тридцять-сорок секунд, — сказав він. — А тоді побачимо.
Я збентежилась:
— Не розумію...
— Поглянь на її руку, тату! — несподівано мовив хлопчисько. — На її праву руку!
Це вже геть спантеличило мене:
— Вам потрібні ці гроші?
— Не гроші, — пояснив Джуліус Вінкмен, — а ваша рука. Молодець, Леопольде... Ану, покажи мені руку, мала брехунко, інакше я її тобі виверну!
Поза шкірою в мене пробіг мороз. Я без жодного слова простягла руку. Він узяв мою долоню й потримав її: його м’який дотик неабияк мене вразив. Далі він трохи поправив пенсне й нахилився нижче. А другу руку, вільну, легенько поклав поверх моєї долоні.
— Я так і думав, — сказав він. — Агент!
— Я ж казав тобі, тату! — заторохтів хлопчина. — Я ж казав тобі!
Я відчула, як на очі навертаються сльози. Шаленим зусиллям волі я зупинила їх. Так, я агент! І їм не залякати мене! Я висмикнула руку:
— Не розумію, про що це ви! Я просто проходила повз вашу дурну крамницю й зазирнула всередину. А ви чомусь на мене визвірились! Облиште мене!
— Актриса з тебе нікудишня, — зауважив Вінкмен. — Та навіть якби ти була театральним генієм, твоя рука все одно виказала б тебе. Ніхто, крім агентів, не має двох мозолів на долоні. Це сліди рапіри. Без тренувань, звичайно, вам не можна, отож ви увесь час і займаєтесь цим штриканням. Хіба ти про це не подумала? А тепер зачекаємо на твого дружка. — Він позирнув на годинник, що виблискував на волохатому зап’ястку. — Гадаю, зараз він буде тут...
За завіскою спалахнуло світло й пролунав крик болю. Через кілька секунд завіска ворухнулась, і з-за неї вийшов Локвуд — блідий, скривлений, стиснувши пальці правої руки. Глибоко зітхнувши, щоб заспокоїтись, він поволі підійшов до подружжя Вінкменів.
— Мушу сказати, що ви не дуже ввічливі з гостями, — зазначив він. — Я просто оглядав оту вашу маленьку кімнатку, аж раптом мене вдарило електрикою...
— Дурні діти грають у дурні ігри, — так само лагідно промовив Джуліус Вінкмен. — Що тебе там зацікавило, хлопче? Бюро чи сейф?
Локвуд відгорнув назад волосся:
— Сейф.
— До нього під’єднано невеличкий електрошокер — навмисне для тих, хто про це не знає. Той самий механізм і в бюро. Але ти просто змарнував час, там немає нічого цікавого. Ну, хто ж ви такі й на кого працюєте?
Я не відповіла нічого. Локвуд поглянув на господарів з такою зневагою, як це тільки може зробити хлопець у літніх шортах і з попеченою рукою.
Пані Вінкмен хитнула головою. Ставши перед вікном і затуливши собою світло, вона немовби виросла ще більше:
— Замкнути двері, Джуліусе?
— Поріж їх на шматки, тату! — озвався хлопчисько.
— Не треба, мої любі, — Вінкмен глянув на нас. Усмішка досі сяяла на його обличчі, проте очі під довгими віями спалахнули жорстокістю. — Мені байдуже, хто ви такі. Це не має значення. Я здогадуюсь, чого вам треба, але ви нічого не дістанете. Зараз я дещо скажу вам. У мене тут є захист проти людей, яких я не хочу бачити. Електрошок — лише його частина його, що підходить тільки для світлої пори. А якби в когось вистачило дуру влізти сюди вночі, я застосував би інші, серйозніші засоби. Часом мої вороги помирають раніше, ніж я встигну підійти до дверей. Зрозуміло?