— Джоплін, здається, казав, що вона згоріла, — нагадала я.
— Так. 1908 року, давно вже покинута. Це місце не займали п’ятдесят років — аж поки хтось вирішив побудувати там житловий квартал...
Локвуд аж присвиснув:
— Вони що, здуріли?! Хто будує житлові квартали на місці старої лікарні, що згоріла за трагічних обставин?
Джордж кивнув:
— Отож. Було порушено найголовніше правило будівництва. Як ви, напевно, здогадуєтесь, там відразу проявились надприродні сили, й проект хутко згорнули. Коли я переглянув план цієї території, то відкрив дещо цікаве. Більша її частина — поросле травою пустище з рештками стін. Проте одна будівля вціліла...
Ми поглянули на нього:
— Ти маєш на увазі?..
— Будинок Бікерстафа стояв віддалік основної частини лікарні. Вогонь не зачепив його. Він зберігся донині.
— І що там тепер? — запитала я.
— Нічого. Напевно, просто пустка.
— А хіба може бути інакше? Хто при здоровому глузді поселиться в будинку з такою історією? — Локвуд зручніше вмостився на стільці. — Чудова робота, Джордже! Завтра ж вирушай до Чертсі. А ми з Люсі спробуємо вийти на слід Джека Карвера. От тільки яким чином — не маю й гадки. Він зник надійно... Гаразд, піду до себе. Я страшенно натомився! І пора вже, нарешті, скинути ці кляті шорти!
Він підвівся. Аж тут у вхідні двері постукали. Два удари: чітке «тук-тук».
Ми перезирнулись. Один за одним поволі піднялися зі стільців і попрямували до передпокою.
Стукіт пролунав знову.
— Котра година, Джордже? — запитав Локвуд, хоч і не мав такої потреби, бо в передпокої було кілька годинників: круглий годинник на каміні, старовинні дзиґарі в кутку — і, нарешті, африканська пастка на привидів з колекції Локвудових батьків, що показувала час за допомогою страусових пір’їн, кісток гепарда й мушлі молюска-кораблика. За будь-яким з цих пристроїв можна було визначити годину.
— За двадцять хвилин дванадцята, — відповів Джордж. — Уже пізно.
Було справді запізно для будь-якого смертного клієнта. Ніхто з нас, щоправда, цього не сказав, але подумали — всі разом.
— Ти ж замінила цю розхитану залізну плитку перед дверима, Люсі? — спитав Локвуд, коли пробиралися до дверей повз вішаки й стіл з кришталевим ліхтарем. Єдиним світлом, що проникало до передпокою, були непевні жовті промені з кухні. По стінах важкими тінями висіли племінні тотеми; самих дверей не було видно взагалі.
— Майже, — відповіла я.
— Майже замінила?
— Майже зібралася замінити.
Знову долинув подвійний стукіт.
— Чому б їм не подзвонити? — буркнув Джордж. — Там же написано: «Подзвоніть і чекайте»!
— Це не Кам’яний Молот, — поволі відповіла я. — І не Том-Тіньовик. Навіть пошкоджені залізні плити зупинили б їх...
— Твоя правда, — погодився Локвуд. — Це взагалі не привид. Це, напевно, Барнс або Фло.
— Звичайно, Фло! Хто ще тиняється вулицями такої пори!
— Авжеж, це вона. Треба впустити її.
— Так!
Одначе ніхто з нас не рушив до дверей.
— До речі, де відбулась ота нещодавня пригода? — запитав Джордж. — Коли привид постукав у вікно і вбив стареньку леді?
— То ж було вікно, Джордже! А тут — двері!
— Ну то й що? І те, й друге — прямокутний отвір! А що, як він зараз і на мене нападе?
Пролунав новий удар, цього разу один.
— Хай йому дідько! — буркнув Локвуд, пройшов через передпокій, засвітив кришталевий ліхтар і витяг рапіру зі стояка для парасольок, що стояв біля вішаків. Підібравшись до дверей, він гукнув:
— Агов! Хто там?
Ніхто не відповів.
Локвуд сердито скуйовдив собі волосся і взявся відмикати двері. Перш ніж відчинити їх, він обернувся до нас із Джорджем:
— Будьте напоготові. Можливо, комусь потрібна наша...
Двері прочинились, ударивши Локвуда по голові: його відкинуло назад аж до полиць. Маски й тикви-горлянки попадали на підлогу. До передпокою влізла чорна згорблена постать. Я побачила бліде спотворене обличчя й двоє очей, що горіли шаленим блиском. Локвуд спробував підняти рапіру, та постать кинулась на нього. Ми з Джорджем помчали йому на допомогу. Пролунав моторошний, хрипкий крик. Постать відпустила Локвуда й позадкувала просто під ліхтар. То була жива людина, що ковтала, наче риба, ротом повітря. Її довге руде волосся змокло від поту. На незнайомцеві були чорні джинси й куртка, а під курткою — чорна брудна футболка. На ногах — важкі черевики.
Джордж затамував подих. Мені сяйнула несподівана думка.
— Карвер! — сказала я. — Це Джек Карвер! Той, що вкрав...
Пальці незнайомця ковзали по шиї, ніби він намагався вичавити з горлянки хоч слово. Він знову ступив до нас — аж тут ноги його підігнулись, і він тяжко впав обличчям на паркет. Локвуд нарешті відірвався від полиць, а ми з Джорджем тим часом заціпеніло дивились на Карвера. Перед нами лежало тіло, пальці якого ще й досі ворушились; на підлозі під ним розпливалась темна пляма, а глибоко в спині стирчав довгий, кривий кинджал.
Частина четверта
Мерці говорять
15
Локвуд, як і завжди, зреагував першим.
— Люсі, тримай рапіру! — він кинув її мені. — Вийди надвір, подивись, що й до чого, а потім замкни двері зсередини!
Тільки-но я проминула тіло й столик із ключами, як круг мене завирувало холодне нічне повітря. Я переступила поріг і визирнула на вулицю. На доріжці, що вела до будинку, не було нікого, ворота стояли відчинені. Вуличний ліхтар осявав тротуар абрикосово-рожевим світлом. В одного будинку навпроти було освітлено ґанок, у другого — ванну кімнату на горішньому поверсі. Всі інші будинки стояли без світла. З дороги було чути шум захисного ліхтаря, що саме вимикався; через дві хвилини він мав знов увімкнутись. Людей довкола не було. Вулицею ніхто не йшов і не їхав.
Тримаючи рапіру напоготові, я перейшла лінію з залізних плиток і прислухалась. Ціле місто мовчить. Лондон спить. А поки він спить, привидам і вбивцям — воля, Я вирушила назад до будинку, міцно замкнула двері й натягла перед ними залізні ланцюги.
Локвуд із Джорджем стояли над тілом Карвера. Джордж усіма способами намагався зупинити кров, а Локвуд притулив пальці до шиї пораненого.
— Він живий, — повідомив він. — Люсі, викликай «швидку допомогу». І ДЕПРІК теж. А ти, Джордже, допоможи мені перевернути його.
Джордж насупився:
— Навіщо? Якщо ми його пересунемо...
— Поглянь на нього! Він довго не протягне. Допоможи-но!..
Поки вони клопоталися з тілом, я побігла до бібліотеки й зателефонувала куди слід.
Коли я повернулася, хлопці вже повернули Карвера обличчям до полиць. Одна його рука опинилась під головою, а очі були напіврозплющені. Калюжа крові анітрохи не зменшилась. Локвуд нахилився до його лиця. Джордж із олівцем та папірцем у руках причаївся за Локвудовою спиною. Я стала біля Джорджа.
— Він ніби хоче сказати щось, — зауважив Джордж. — Тільки дуже невиразно. Ніби щось про «казино».
— Цить! — прошепотів Локвуд. — Яке там «казино»! Я чітко розчув: «кістка й скло». Мабуть, про дзеркало, яке він украв. Джеку! Джеку, ти чуєш мене?
— «Кістка й скло»? — мені зненацька пригадалася блискуча річ на грудях у трупа. Її рамка була нерівна й темна, — мені вона здалася радше дерев’яною. А може, то не дерево, а кістка? Яка? Або чия?
Джордж нахилився нижче:
— А мені здається — «казино».
— Замовкни, Джордже!— буркнув Локвуд. — Джеку, хто вдарив тебе? Скажи мені!
Поранений просто лежав на підлозі. Дивно було бачити його тут зараз, після всіх наших пошуків. Моторошний, безжальний торговець артефактами, Джек Карвер. Фло казала, що від нього аж віє злобою. Він убивця... Та зараз, салі ставши жертвою, він помітно змінився. Зовсім молодий, худорлявий, з випнутими вилицями. Узагалі враження було таке, що цей чоловік усе життя недоїдав. Куртка висіла на тонкій білій шиї з червоними слідами нещодавнього гоління під щелепою. Футболка була геть брудна, та й від куртки добряче смерділо — так, ніби шкіру не вичинили як слід.