— Хто вдарив тебе? — ще раз запитав Локвуд.
Поранений раптово шарпонувся. Голова піднялась, вуста відкрились і закрились. Очі сліпо вирячились уперед.. Ми позадкували, а Джордж упустив свого олівця. З рота Карвера долинули якісь нерозбірливі звуки.
— Що це? — прошепотіла я. — Що він бурмоче?
— Зараз я скажу вам! — нетерпляче махнув нам рукою Локвуд. — Записуйте!
Джордж почав порпатись на підлозі:
— Олівець... Божечки, він закотився під нього!
— Він каже: «Сім з нього. Сім, а не один»... Готово? Зачекайте, це ще не все!
— Я не полізу шукати олівець під нього!
— Далі: «Ти бачиш... Бачиш стільки страхіть...»
— Люсі! Дістань, будь ласка, олівця!
— Хто-небудь нарешті записуватиме?! — гаркнув Локвуд.
Прикусивши в паніці губу, Джордж витяг з-під тіла олівець і нашкрябав почуті слова на папірці. Ми всі ще нижче нахилились над пораненим. Він помирав. Його дихання тріпотіло, наче пташка.
— Де «кістка й скло», Джеку? — знову запитав Локвуд. — Кому ти їх віддав?
Висохлі губи знову заворушились.
Джордж раптом підскочив з криком:
— Жуйку! Він хоче жуйку! Є в когось жуйка? — він насупився. — Дайте йому нарешті жуйку!
— «Джуліус»! — обірвав його Локвуд. — Він каже «Джуліус», Джордже. Джуліус Вінкмен! Ти зовсім глухий! — Він знову нахилився. — Ти віддав «кістку й скло» Вінкменові, Джеку?
Поранений ледве помітно кивнув.
— Це Вінкмен поранив тебе?
Локвуд кілька секунд зачекав, поки Карвер зашепоче знову.
— Записуй, Джордже! — сказала я.
Джордж поглянув на мене. Локвуд спохмурнів:
— Що записувати, Люсі?
— Те, що він тільки-но сказав.
— Я нічого не чув!
— Він сказав: «Ходімо зі мною». Я виразно розчула!
Локвуд повагався:
— Я такого не чув... Та будь-що запиши це, Джордже. І відійди трохи далі від світла. Я подивлюсь на його вуста.
Ми побокували й заходились чекати. Чекати довелося довго.
— Локвуде, — нарешті мовила я.
— Що?
— Його, здається, вже немає.
Ніхто не поворухнувся. Всі мовчали.
Смерть — річ швидкоплинна. Навіть якщо ви спостерігаєте за людиною, мить смерті вислизає з ваших пальців. Ви не побачите такого раптового схилення голови, як у кіно. Натомість ви просто сидітимете над тілом, чекаючи, коли це відбудеться, аж поки зрозумієте, що ви вже проминули цю мить. Час збіг — дивитись уже нема на що.
Ми стали навколішки біля нерухомого тіла торговця артефактами, затамувавши подих. І ніби намагались ще хоч трохи залишитися з ним — принаймні перші кілька секунд, куди б не линула зараз його душа.
Це було єдине, що ми могли для нього зробити.
Коли стало зрозуміло, що Карвера вже немає, життя ніби повернулось до нас. Одне за одним ми відсапували, кашляли, терли собі обличчя, чухались — одне слово, робили буденні речі, щоб переконати самих себе, що ми досі живі й здорові.
А перед нами лежало порожнє, нерухоме тіло.
— Не щастить цьому килимкові, — зауважив Джордж. — Я тільки-но вичистив його від какао, яке ми пролили на нього минулої ночі.
— Що тобі відповіли в «швидкій допомозі», Люсі?
— Те, що й завжди. Приїдуть, щойно буде захист. А захист повинен забезпечити Барнс.
— Гаразд. У нас ще є десять-п’ятнадцять хвилин. Джордже, ти ще встигнеш усе зробити.
Джордж вирячив очі:
— Що?
— Обшукати його кишені.
— Я? Чому я?
— У тебе найніжніші пальці.
— Ні, в Люсі вони ще ніжніші!
— А ще вона чудово малює, — зауважив Локвуд. — Люсі, бери записник. Замалюй, будь ласка, знаряддя вбивства, тільки якнайточніше.
Поки блідий Джордж порпався в кишенях небіжчикової куртки, ми з Локвудом заходились вивчати кинджал, що стирчав у спині Карвера. Мої руки аж трусились, коли я замальовувала в записник його обриси. Я ніяк не могла втримати в пальцях олівець. Дивно, як справжня смерть вражає людину. Гості, звичайно, страшніші але не справляють такого враження. Локвуд, одначе, тримався так, ніби нічого не сталось. Смерть Карвера, схоже, нітрохи не схвилювала його.
— Кинджал доби Великих Моголів, — говорив він. — Індійський, можливо, шістнадцятого століття. Ефес оздоблено слоновою кісткою й золотом. Руків’я з чорного шнура, щільно намотаного на метал. Кінець руків’я багато декоровано якимись молочно-білими каменями, не знаю, якими саме... Люсі! Це ніби опали?
— І гадки не маю... А чому ти думаєш, що це кинджал епохи Великих Моголів?
— Мої батьки вивчали східні традиції. Зібрали багато книжок на цю тему. Ця зброя схожа на церемоніальну. Лезо надто криве й тонке...
— Важко сказати. Його майже цілком увігнано в спину.
— Дивна річ — убивати людину такою зброєю, — міркував далі Локвуд. — Їй місце в музеї.
— Або в антикварній крамниці, — підхопила я. — Такій, яку Вінкмена.
Локвуд кивнув:
— Твоя правда. Закінчуй малюнок... Ти знайшов що-небудь, Джордже?
— Головним чином гроші. Ось погляньте.
Він простяг нам вузький брунатний конверт, геть напханий банкнотами. Локвуд швиденько перегорнув їх.
— Самі двадцятки, — сказав він нарешті. — Тут близько тисячі фунтів... А щось іще знайшов?
— Кілька монет, кишеньковий ножик, гребінець і пожмакану цидулку. Її написано твоїм почерком на адресу «Цвинтарного Братства». А ще в нього на тілі кілька татуювань, над якими треба добре поміркувати.
— Цидулка в кав’ярні спрацювала швидше, ніж я сподівався, — зауважив Локвуд.— Я заберу її. А все інше покладіть на місце. І гроші теж. Його ще треба перевернути. Скоро тут буде Барнс. До речі, мовчіть про наші знахідки. Я не хочу давати Кіпсові жодного шансу.
Джордж несподівано вилаявся:
— Хай йому дідько! Склянка з привидом! Я ж казав Барнсові, що позбувся її!
— Тоді, заради Бога, негайно зачини духовку! У нас обмаль часу!
Локвуд мав рацію. Тільки-но ми перевернули труп Карвера, як почули, що до дверей уже підходить бригада «швидкої допомоги».
Це була не дуже велика радість — приймати в себе інспектора Барнса та його команду з ДЕПРІК, особливо тоді, коли в нашому передпокої лежало на підлозі мертве тіло. Кілька годин полісмени топтались у своїх чоботях по кімнатах, фотографуючи труп, кинджал та пляму крові з усіх можливих боків, обшукуючи кишені небіжчика й складаючи знахідки до прозорих пакуночків. А поки все це діялось, нас випровадили до вітальні, щоб ми не заважали поліції працювати.
Особливо дратувало нас те, що Кіпс із своїми агентами, який теж з’явився тут, нікому не заважав. Здоровань Нед Шоу зі своєю розкуйовдженою копицею волосся оглядав перший поверх, розпитував лікарів і сперечався з полісменами. Маленький Бобі Вернон тинявся зі своїм планшетом довкола трупа, замальовуючи кинджал — так само, як це щойно робили ми. Він увесь час хитав головою й неприязно позирав на нас із-за дверей вітальні. Незворушна Кет Ґодвін намагалася знайти сліди потойбічної енергії, які міг залишити по собі вбитий. Вона так довго стовбичила в кутку, заплющивши очі й похмуро випнувши підборіддя, що мені вже кортіло повісити на неї, мов на вішак, Джорджеву куртку.
Врешті-решт тіло заховали в чорну торбину на «блискавці», завантажили до фургона й повезли геть. Килим згорнули й винесли. Оперативники засипали передпокій сіллю. Один з них, повільно пережовуючи гумку, просунув голову в двері вітальні.
— Усе гаразд, — повідомив він. — Може, насипати ще залізних стружок?
— Ні, дякуємо, — відповів Локвуд. — Ми зробимо це самі.