Очі привида розплющились. Він утупився прямісінько в мене.
— Хочеш поговорити з нами?
— Он які ви чемні, — прошепотів голос. — Сьогодні ви вже не збираєтесь підсмажити мене на ста градусах?
Я повторила все до останнього слова.
— На ста п’ятдесяти, — весело відповів Джордж, черкаючи олівцем у записнику.
Очі привида зупинились на ньому. До моїх вух долинуло ніби голодне клацання зубів.
— Від імені агенції «Локвуд і К°», — мовив Локвуд, — прошу у вас вибачення за таку нечемність. Ми дуже раді змозі поговорити з Гостем з Іншого Світу. Перекажи це йому, Люсі.
Я чудово знала, що привид чує Локвуда так само виразно, як і мене. Кришку вже тривалий час було відкрито, тож повз нього так чи інакше не проходили наші розмови. Проте я цього разу була офіційним посередником. Я вже розтулила вуста, щоб переказати Локвудові слова, та перш ніж я встигла щось вимовити, привид уже відповів йому. Коротко, точно й ущипливо. Мені залишилось тільки повторити.
Локвуд здивувався:
— Мило... Стривай, це точно привид сказав, а не ти?
— Звичайно, привид.
Джордж аж присвиснув:
— Я навіть не знаю, чи варто це записувати...
— З ним не треба церемонитись, — зауважила я. — Повірте мені. Це підступна істота, й нема чого вдавати, ніби це не так. Отже, ти кажеш, що знав Бікерстафа? — я обернулась до склянки. — І як ти доведеш це?
— Так — зашепотів привид. — Я знав його.
— Він каже: «Я знав його». Він був твоїм другом?
— Він був моїм господарем.
— Він був його господарем.
— Як Локвуд — твоїм...
— Як... — я завагалась. — Ну, це не стосується справи!
— Кажи все, Люсі, — мовив Локвуд. — Не звертай уваги.
— Так, — підхопив Джордж. — Треба все записати.
— «Як Локвуд — твоїм». Тепер ви раді? Здається, цей череп — просто бовдур!
Я поглянула на друзів. Локвуд байдуже чухав носа, а Джордж, усміхаючись, нотував слова привида в записнику.
— Джордже, — ущипливо промовила я, — нагадай-но мені імена Бікерстафових спільників. Як їх звали? Саймон Вільберфорс і...
— Дьюлак. Мері Дьюлак.
— Духу, хто ти? Мері Дьюлак? Чи Саймон Вілберфорс? Як тебе звуть?
Плазма зненацька завирувала так, що я аж прикипіла до стільця. Кімнату осяяв зелений спалах. Рот привида скривився:
— По-твоєму, я можу бути дівчиною?! Яке зухвальство! Ні! Я — жоден з цих йолопів.
— «Жоден з цих йолопів», — переказала я. — Тоді хто ти?
Я чекала на відповідь. Та привид замовк. Обличчя в склянці трохи розпливлось і перемішалось із виром плазми.
Джордж узяв з пакуночка жменю чипсів:
— Якщо він такий соромливий, запитай його про «кістку й скло» і про те, чим займався Бікерстаф. Це найголовніше.
— Так. Запитай, наприклад, чи справді він грабував могили? — підхопив Локвуд. — І навіщо? І як саме він помер?
Я потерла собі лице долонями:
— Зачекайте. Я не можу запитати про все відразу. Краще по порядку...
— Ні! — наполегливо прошепотів мені голос у самісіньке вухо. — Бікерстаф не грабував могилі Він був великою людиною. Ясновидцем! І його спіткав сумний кінець...
— Який? Щури?
— Постривай, Люсі! — Локвуд торкнувся моєї руки. — Ми ж не чуємо, що він каже!
— Пробач... «Він був великою людиною. І його спіткав сумний кінець».
— Я ще сказав — «ясновидцем». А ви про це трішки забули...
— Так. І ще ясновидцем. Пробач, — я засоромлено поморгала, а тоді знову поглянула на череп. — До речі, чому я повинна просити вибачення в тебе? Це ти називаєш великою людину, яка зберігала в підвалі цілі лантухи людських кісток!
— Не в підвалі А в майстерні за таємною стіною.
— Це був не підвал, а майстерня за таємною стіною... — Я поглянула на друзів. — Чи знали ми про це?
— Так, знали, — відповів Локвуд. — Джордж розповідав нам про це сьогодні ввечері. Інакше кажучи, тут для нас немає нічого нового...
— Ти знаєш, що двері до Локвудової таємної кімнати оббиті зсередини залізними смугами, — промовив несподівано голос. — Як ти гадаєш, Люсі, навіщо? Що він там, по-твоєму, зберігає?
Запала мовчанка. Я відчула, як у мої вуха бухнула кров, і перед очима все попливло. Я помітила, з яким вичікуванням дивляться на мене Локвуд із Джорджем.
— Н-нічого, — нарешті поспіхом сказала я. — Він нічого не сказав.
— Мала брехунка... Перекажи їм мої слова.
Я мовчала. У моїх вухах залунав сміх привида.
— Здається вам нічого сказати?— зашепотів далі голос. — Гаразд. Хоч вірте мені, хоч не вірте, я бачив кістку й скло, хоч і не бачив, що господар користувався ними. Господар мені його не показував. «Це не для твоїх очей», — казав він. Я навіть плакав, бо то була дивовижна річ...
Я повторила його слова, як змогла, хоч це було непросто: голос тепер лунав тихо й замислено, тож я ледве могла його розчути.
— Все це чудово, — зауважив Локвуд, — але навіщо потрібні ці «кістка й скло»?
— Для знання — відповів голос. — Для просвітлення О, я стежив за ним... Я знав, що він ховає свої дорогоцінні нотатки в кабінеті під дошками підлоги. Ключ до його таємниць був у моїх руках. Я міг дізнатись про все... Але ж він був великою людиною. Він довіряв мені Хоч як мені хотілось, я не зазирав туди... Розумієш, Люсі?
Останню фразу я не стала повторювати. А решту слів переказала, не заглиблюючись у зайві подробиці.
— Він був великою людиною, — тихо провадив привид. — І його спадщина нині з вами, хоч ви надто сліпі щоб побачити це. Всі ви надто сліпі...
— Спитай ще раз, як його звуть! — наказав Локвуд, коли я все це повторила. — Без подробиць усе це не має значення!
Я спитала. Привид нічого не відповів. Тиск у моїй голові зненацька послабшав. Обличчя в склянці розчинялось у липких потоках плазми. Зелене світло поволі згасало.
— Він іде від нас! — вигукнула я.
— Як його звуть?!— повторив Локвуд.
— Ні! — втрутився Джордж. — Спитай його краще про Інший Світ! Мерщій, Люсі!..
— Надто сліпі...
Шепіт ущух. Плазма за склом заспокоїлась. Привид зник.
На дні склянки спокійно лежав старий бурий череп.
Джордж тихо вилаявся, зняв окуляри й потер очі. Локвуд ляснув у долоні і рвучко обернувся до мене, ніби я чимось образила його. Я відчула, що мені болить спина — напевно, від серйозного напруження. Ми втрьох не зводили очей зі склянки.
— Отже, за сьогодні в нас один убитий, один поліційний допит і одна розмова з привидом, — підсумував Джордж. — Клопіткий, я сказав би, деньок!
Локвуд кивнув:
— А дехто зараз просто сидить і дивиться телевізор.
Наша розмова з черепом цілу ніч не давала нам спати. Нам навіть не хотілось розходитись по своїх кімнатах. Хоч як ми були засмучені тим, що привид не відкрився нам, нас усе ж таки надто вразив сам факт такої розмови. Якщо вірити Джорджеві, це було перше спілкування з Третім Типом після смерті Маріси Фіттес. Були повідомлення й про інші такі бесіди, та їхні учасники невдовзі чи помирали, чи божеволіли, чи те й друге разом. Принаймні досі не траплялося жодного переконливого свідчення про таку розмову. Я тут була єдиною — мій Талант міг стати нам у великій пригоді, якщо скористатись ним як слід. Локвуд був не менш схвильований, і навіть сам приготував нам бутерброди з шинкою (подія так само рідкісна, як і спілкування з Третім Типом). Наминаючи їх, ми розмовляли про те, що нам робити далі: чи то відразу розголосити цю подію публіці — до цього схилявся Джордж, — чи спробувати розговорити череп іще раз, тепер уже при незалежних свідках: на цьому наполягав Локвуд, певний, що навряд чи хто з наших конкурентів повірить цій історії.