Я майже не брала участі в цій суперечці. Я, звичайно, раділа й своєму успіхові, й похвалам друзів, та водночас почувалася змореною. Розмова з черепом висотала з мене всі сили, й зараз мені хотілося тільки спати. Отож я не втручалась у міркування хлопців, а коли Локвуд почав говорити про те, чи зможемо ми одержати ще якісь серйозні відомості від привида, я не приєдналась і до цієї бесіди. Локвуд із Джорджем читали й перечитували записане — й що більше разів перечитували, то завзятішою ставала їхня суперечка.
Череп згадав про те, про що ніхто, крім нас, більше не знав. Про папери Бікерстафа, сховані під дошками підлоги його кабінету. Секретні папери!
Папери, які могли містити ключ до загадки дзеркала.
Папери, які могли досі лежати там, у покинутому будинку на Гемпстедському пустищі.
Це вже було цікаво.
Локвуд зауважив, що привид цілком міг дурити нас. Шанс на те, що він справді знав про тісний зв’язок між Бікерстафом і дзеркалом, був не такий уже й високий. Та навіть якщо череп сказав правду, ці секретні папери, мабуть, давно вже згнили — або їх навіть поїли щури (тут ми всі засміялись). Проте шанс залишався. Папери могли зберегтись. І це варто було перевірити. Джордж із цим погодився, а я була надто втомлена, щоб сперечатись. Отож, перш ніж іти спати (до речі, за вікном уже світало), ми обговорили наші подальші плани. Наступного дня, якщо не буде ніяких несподіванок, ми влаштуємо експедицію до Гемпстеду.
Коли я нарешті покинула кухню, за вікном уже виспівували пташки. Починався новий чудовий ранок.
Зачиняючи за собою двері, я озирнулась. Склянка й досі стояла на столі, де ми її залишили, — так мирно й спокійно. Плазма стала майже прозорою...
А череп шкірився до мене, як і личить черепові.
17
Ви, звичайно, думаєте, що відвідувати місце з такою строкатою історією, як у руїн садиби Бікерстафа, найбезпечніше при денному світлі. Цей розумний варіант, на жаль, не підходив нам з кількох причин. По-перше, після такої клопіткої ночі ми не вставали з ліжок аж до полудня, а решту дня витратили на підготовку й телефонні дзвінки до відповідних установ, щоб отримати доступ до покинутої будівлі. По-друге, Джорджеві кортіло негайно вирушити до архіву в Чертсі, щоб розшукати там «Сповідь Мері Дьюлак» — старий документ, пов’язаний зі спільницею Бікерстафа. Джордж сподівався, що цей матеріал хоч якось прояснить ті моторошні події, які відбулись у садибі лікаря багато років тому. До того ж, на п’яти йому наступав Бобі Вернон — він читав в архівах ті самі газети, що й Джордж, і цілком міг дійти такого самого висновку.
І, нарешті, останньою (і найголовнішою) причиною того, чому ми не могли завітати туди до заходу сонця, була я, тобто мої своєрідні Таланти. Після нашої розмови з черепом Локвуд підносив їх аж до небес. Поки ми збиралися в дорогу, він чи не вперше за увесь час, що ми працюємо разом, не скупився на похвалу.
— Тут не може бути сумнівів, Люсі, — говорив він, розкладаючи на підлозі акуратним рядком соляні бомби. — Твої здібності феноменальні, й ми повинні користуватись кожною нагодою, щоб ти могла їх виявити. Хтозна, що ти можеш відчути в будинку Бікерстафа поночі? Я маю на увазі не тільки Слух, ай Дотик...
— Так, — смутно відповіла я. — Можливо.
Зрозуміло, що ця розмова не дуже мене тішила. То правда, що часом мені щастило вловити відгомін минулого, коли я торкалась об’єктів зі слідами потойбічної сили, та це не завжди було приємно. Я передчувала, що в будинку Бікерстафа мені теж буде не до веселощів, хоч як із цього приводу бадьорився Локвуд. Тому я й не розділяла його нинішнього радісного настрою.
Денне світло трохи пом’якшило страх від слів, які прошепотів череп. Одначе мені не подобалось, що ми збирались іти дорогою, запропонованою саме ним. Тож перше, що я зробила, коли зійшла вниз до кухні, — якнайміцніше закрутила склянку й завісила її полотном. Мені не хотілося, щоб він бачив нас, коли це не потрібно нам самим. Він і без того наробив нам уже чимало шкоди.
Закінчивши роботу з поясами, я взялася за термометри, свічі, ліхтарі, сірники, пляшечки з лавандовою водою та інше знаряддя, перевіряючи, чи все працює як слід. Локвуд щось бурмотів собі під ніс, поповнюючи запас залізних стружок. До речі, привид у склянці згадував і про нього: так само пошепки, як і про таємні папери Бікерстафа, він говорив про таємну кімнату Локвуда на другому поверсі.
Я обернулась, щоб зачинити вікно, яке виходило в двір. Двері, оббиті зсередини залізними смугами? Це може означати тільки одне... Але ж це смішно! І водночас — як можна вірити одним словам привида й не вірити іншим?
— Люсі, — сказав Локвуд, ніби прочитавши мої думки, — я саме міркував про нашого приятеля-привида. Ти єдина, хто розмовляв з ним. Ти відчула його натуру. Як mu гадаєш, чому він зненацька заговорив?
Перш ніж відповісти, я трохи помовчала.
— Не знаю. Правду кажучи, я не вірю жодному його слову, хоч гадаю, що справа Бікерстафа зацікавила його. Пам’ятаєш нашу розмову тієї ночі, коли ми повернулися з кладовища? Ми говорили саме про Бікерстафа — так само, як і вчора. Досі він кілька місяців чув від нас про десятки інших справ, та ніколи не втручався. А тепер заговорив, ще й двічі за три дні! Навряд чи це простий збіг!
Локвуд саме наповнював каністру залізними стружками. Він повільно кивнув:
— Твоя правда. Ми повинні бути пильними, аж поки зрозуміємо, чого він хоче. Проте він згадав ще одну цікаву річ. Сказав, що Бікерстафове дзеркало — «кістка й скло» — потрібне для «знання» й «просвітлення». Як ти гадаєш, що це може означати?
— Не маю уявлення.
— Просто... Джордж уже дивився в це дзеркало. Лише одну мить, і все-таки... — він поглянув на мене. — Як по-твоєму, Люсі? Чи все з ним гаразд?
— Ну, часом Джордж трохи неуважний. Але ж він завжди такий...
— Так, але все-таки слід би за ним простежити... — Локвуд усміхнувся теплою, лагідною усмішкою, від якої все довкола здавалось простішим і зрозумілішим. — Якщо пощастить, він принесе нам сьогодні новенькі відомості про Бікерстафа. А ще я сподіваюсь невдовзі почути свіжі вісті від Фло. Кожне її слівце про аукціон у Вінкмена — це попутній вітер у наші вітрила!
Проте Локвудові надії анітрохи не справдились. Костомаха-Фло тоді так і не з’явилась. А майже о п’ятій годині повернувся Джордж, украй натомлений і похмурий.
— Там у Чертсі коїться казна-що, — мовив він, умостившись на стільці. — Я був у тамтешньому архіві, й мені сказали, що «Сповідь Мері Дьюлак» і справді зберігалась у них. А коли її почали шукати — виявилось, що її немає! Її вкрали! І вони навіть не знають, коли! Як давно! І тим паче не знають, чи існує хоч одна копія цього документа. Ось тобі й маєш!
— А може, це Бобі Вернон? — запитала я. — Він не приходив туди перед тобою?
Джордж зітхнув:
— Ні. Я йду попереду, він збирається до Чертсі завтра. Цей рукопис викрав хтось інший... Що ж, поживемо — побачимо. Дорогою додому я телефонував Альбертові Джопліну, питав його думку щодо можливих копій «Сповіді». Він чудовий дослідник. Можливо, тут він допоможе нам...
Локвуд насупився:
— Джоплін? Ти краще нікому не розповідай про нашу роботу. А що, як він розкаже Кіпсові?
— О, Альберт — людина певна! Він мій приятель. До речі, мушу сказати, що він посварився з паном Сондерсом. Сондерс просто лютує через усю цю халепу в Кенсел-Ґрін. Йому довелось призупинити розкопки, відпустити нічних вартових без платні... Джоплін дуже переймається цим... — він поправив окуляри й озирнувся. — Ось такі в мене новини. А що у вас?