— Я розмовляв з місцевою владою в Гемпстеді, — відповів Локвуд. — Територія лікарні «Зелена брама» досі покинута й обгороджена, але туди можна дістатись вулицею під назвою Вайтстоун-Лейн. Люсі, знайди-но її на мапі! Так... Ми поїдемо туди останнім автобусом перед комендантською годиною. Будинок Бікерстафа стоїть скраю ділянки. Його ніхто не замикає, бо жодна людина при здоровому глузді туди не поткнеться.
— Місце саме для нас, — зауважила я.
Локвуд позіхнув:
— Що ж, часу в нас іще багато. Піду й потренуюсь із рапірою на манекенах. А потім трохи перепочину. Якщо хоч половина історій про цей будинок — правда, то нам випаде веселенька нічка.
Гемпстед-Гілл, зелене північне передмістя Лондона, — цілком шляхетна місцина, принаймні денної пори. Якби наш похід був звичайною прогулянкою, то вулиці західної частини Гемпстед-Гіллу видавались би для цього найзатишнішим місцем. Широкі тротуари, обсаджені деревами й обставлені рядами захисних ліхтарів, витончено звивались довкола Гемпстедського пагорба. Самотні дженджуристі будиночки гніздилися в глибині розлогих садків. Навіть сутінки, що швидко спускались на землю, дихали відчуттям достатку й добробуту.
Це відчуття не покидало нас уздовж майже всієї Вайтстоун-Лейн — короткої широкої вулиці, забудованої віллами доби королеви Вікторії, що пролягала околицею пустища. Доглянуті газони й живоплоти, кущі азалій на клумбах — густі, мов жебрацькі бороди, — все це цілком пасувало до гемпстедських звичаїв. Проте кінець вулиці видавався вже вбогішим, а два останні будинки взагалі порожнювали. За ними дорога закінчувалась біля високих, іржавих залізних воріт, обкручених колючим дротом. Яскраві трикутні помаранчеві знаки ДЕПРІК попереджували про вхід до забороненої зони. Так, то був вхід до лікарні «Зелена брама», що вигоріла понад століття тому й відтоді стояла пусткою.
Крім колючого дроту, ворота було обкручено старим іржавим ланцюгом. Ніякого замка на них ми не побачили. У ньому просто не було потреби.
Локвуд натяг рукавички й почав розмотувати ланцюг; його ланки були тверді й міцні.
— Джордже, ти казав, що тут збиралися будувати житловий квартал, — нагадав він. — І облишили цей задум через прояви надприродних сил. А що то були за прояви?
Джордж поглянув крізь ворота на темне пустище. Хоч як тепло було цього вечора, він надяг на голову вовняну шапку, а на руки — рукавички без пальців. Убраний він був у темну нічну куртку, джинси й робочі черевики, а до пояса причепив додатковий ремінь з каністрами й соляними бомбами. До того ж, на мій подив, він зібрав собі ще один рюкзак помітно більший і важчий за той, що приготувала я. Рюкзак був страшенно важкий, і Джорджеве обличчя аж лисніло потом.
— Звичайні прояви, — відповів він. — Ти ж знаєш, як це буває.
Локвуд нарешті розмотав ланцюг і різко штовхнув ворота. Вони відчинились із рипінням, схожим на звук переламаної кістки. Ми одне за одним прослизнули крізь ворота — і увімкнули кишенькові ліхтарики. Потрісканий асфальт під нашими ногами поріс густою, довгою травою. Вогні наших ліхтариків танцювали по нерівній, грудкуватій землі. Довкола росли високі буки, молоді дубки й берези. Дорога між деревами звивалася ліворуч.
— Ця дорога приведе нас до лікарні,— зауважив Джордж. — Іти треба десь із пів милі. Отуди, до пагорба.
Локвуд кивнув:
— Чудово. Веди нас.
Ми мовчки рушили вперед. По ногах черкала висока трава. Над землею досі парувала денна спека. Зійшов місяць — і пустище потонуло в сріблястому сяйві. Білі хмари громадились у небі, наче примарні замки.
— Що значить «звичайні прояви», Джордже? — спитала я. — Тіні?
— Так. Головним чином Тіні й Тумани. Ледве помітні прояви, що плавають у повітрі. До речі, не забувайте, що довкола лікарні безлюдно. Тут поблизу ніхто не хотів залишатись.
— Тобто нічого небезпечного немає?
— У руїнах самої лікарні — ні. А от будинок Бікерстафа — інша річ.
Ми піднялись на невеликий пагорб. Лондонські вогні вдалині мерехтіли неоновим морем. Довкола панувала тиша. Комендантський час уже розпочався, й місто поринуло в мовчанку.
— Зупинімось на хвилинку, — попросив Джордж. — Мені треба перепочити.
Він зняв рюкзак і скинув його на землю. Рюкзак був справді здоровенний, і до того ж якоїсь дивної викривленої форми.
— Що тут у тебе, Джордже? — спитала я.
— Нічого. Деяке додаткове знаряддя. Не хвилюйся. Фіззарядка мені тільки на користь.
Я насуплено поглянула на рюкзак:
— Від якого часу ти...
Аж тут я здогадалась. Зрозуміла, що він — цей рюкзак — мені нагадує. Тоді нахилилась і розстебнула його, присвічуючи ліхтариком. У його промені ми побачили пластикову кришку й увігнуті стінки знайомої посрібленої склянки...
— Череп?! — вигукнула я. — Ти притяг його сюди?!
Джорджа, здається, зачепили мої слова.
— «Притяг» — це ще легко сказано. Так, ектоплазма не має ваги, але ти навіть не знаєш, як тяжко її носити... О, моя бідолашна спина...
— І коли ж ти збирався сказати мені про це?
— Я взагалі не хотів говорити тобі. Ми ж не знаємо достеменно, де кабінет Бікерстафа. А череп знає. Отож на випадок, якщо ми не знайдемо кабінет, Локвуд вирішив...
— Що?! — я обернулась до нашого керівника, що тим часом зацікавлено оглядав кущик кропиви. — Локвуде! Ти знав про це?
Він кахикнув:
— Ну...
— Він лише запропонував, — поспіхом сказав Джордж. — Це була його ідея. І мені спало на думку, що він теж допомагатиме нести цю склянку. А натомість я тягну її всю дорогу, наче віслюк... О, моя бідолашна спина...
— Замовкни нарешті зі своєю бідолашною спиною! Ви здуріли, чи що? Ви хочете, щоб я говорила з небезпечним Третім Типом у зоні, де може бути безліч інших Гостей? Ви, напевно, обидва збожеволіли? Гадали, що я на таке погоджусь?
— Ні, — відповів Джордж. — Тому й не казали тобі.
— Забудьте про це! — з огидою вигукнула я. — Куди поділася твоя обачність, Локвуде? Я поки що при здоровому глузді — й негайно забираюся звідси!
— Не треба нервуватись, Люсі, — відповів Локвуд. — Це цілком безпечно. Склянка — в рюкзаку, а кришку міцно прилаштовано. Привид ніяк не зможе проявити себе чи заговорити з тобою. Він лише запасний варіант на випадок, якщо ми не знайдемо ті папери.
— Тих паперів, радше за все, взагалі не існує, — буркнула я. — Не забувайте, що нам про них розповів цей підступний привид у склянці! Хіба можна йому вірити?
— Я й не кажу, що можна. Але він запевнив нас, що працював з Бікерстафом. Повернення в цей дім може заохотити його до дальшої розмови.
Я не дивилась на Локвуда: він зараз усміхнувся б, а мені було не до усмішок.
— Як просто в тебе все виходить! Береш мене і тягнеш до цього будинку...
— Тут справді відбулись моторошні речі, — відповів Локвуд. — Та це не означає, що тут досі живуть привиди. Духа Бікерстафа тут немає — він на кладовищі. Дзеркала — так само. Що іще може зашкодити нам?
Він добре знав, що іще може нам зашкодити. Ми всі це знали. Та я не відповіла нічого, лише підхопила свій рюкзак і рушила за хлопцями.
Дорога звернула вбік від дерев. Лондонські вогні залишились далеко позаду. Серед трави нарешті з’явились темні руїни, здебільшого низькі й геть порослі мохом, лише подекуди вони сягали висоти другого поверху. То були залишки згорілої лікарні. Мої відчуття насторожились; повіяло огидним холодом і страхом. Серед каміння ліниво пурхали бліді нічні метелики. Я підозріливо поглянула на них, проте метелики виявились звичайнісінькими. Ми обережно подались уперед.
— Я бачу Смертні Вогні, — прошепотів Локвуд. — Ледве помітні, серед руїн.
Я на мить прислухалась — і почула тихе-тихе тріскотіння вогню, вигуки, чийсь далекий вереск... Несподівано звуки вщухли. Лише вітер ніжно шурхотів листям.
Пройшовши ще трохи далі, ми дісталися до найвищої з уцілілих стін. Я краєм ока помітила примарну сіру постать, що стояла на дверях і стежила за нами. Поза шкірою в мене пробіг холодок.