Я дістала з рюкзака пляшку води, відпила й тепер завзято жувала шоколадку. Візит до цієї кімнати трохи вибив мене з колії, проте невдовзі страх переріс у дещо міцніше. Якби духи схотіли застерегти мене, вони не зробили б цього кращим чином... Я жбурнула обгортку від шоколадки вбік.
— У цій кімнаті збирались люди, — сказала я. — Чоловіки. Курили й обговорювали свої експерименти. Я це вже знаю, але хочу довідатись більше. Помовчіть, будь ласка. Зараз я дещо спробую...
Я підійшла до протилежної стіни, якнайдалі від залізної стільниці. Тут колись був камін. Його ґратці було забито камінцями, уламками дерева й тиньку. Мені здалося, що саме тут Бікерстаф та його друзі стояли, курили й обговорювали те, що лежало на столі. Саме тут по них могли залишитись найбільш відчутні сліди.
Я торкнулась кінчиками пальців стіни. Холодна, волога, навіть якась жирна на дотик... Я заплющила очі й прислухалась.
Із минулого полинув невиразний звук. Я ніби вчепилась у нього — й звук ущух.
Потойбічне відлуння — дивна річ. Воно приходить і відходить, дужчає й слабшає; відгомін минулого пульсує десь глибоко-глибоко. Саме тому Дотик — дуже непевний, хиткий Талант. П’ять разів ви можете торкатись того самого місця — й нічого не вловите, а за шостим разом потойбічна сила проявиться так потужно, що зіб’є вас із ніг. Я обмацала камінні ґратці, сам камін і навіть замуроване вікно, та врешті лише забруднила пальці.
Час минав. Я чула, як Локвуд шаркотить ногами, а Джордж тиняється поряд. Обидва, на щастя, мовчали, не заважаючи мені зосереджуватись.
Я вже зібралася дістати з рюкзака пакунок «Серветок для Агентів» («Ідеально витирають кіпоть, могильну землю та плями ектоплазми»), коли випадково зачепилася за стіну біля дверей. Мої пальці немовби пронизало блискавкою. Я відсахнулась, але тут-таки, зрозумівши, що це було, — знову приставила руку до холодного грубого тиньку.
І відразу — ніби хтось увімкнув радіо, — почула довкола голоси. Заплющила очі, обернулась лицем до середини кімнати — і вмить уявила все, що навіювали ці звуки.
Навколо хірургічного стола стояли кілька чоловіків. Я чула гомін їхньої розмови, сміх, пахощі міцного тютюну. Посередині стола щось лежало. Один голос — гучніший, наполегливіший, — перекривав інші. Гомін ущух, і натомість забряжчали келихи. Звуки пропали...
...І вибухнули знову. Цього разу то був різкий, невпинний свист, ніби хтось заклопотано щось пиляв. Я чула, як скрипить лезо. Знову запала мовчанка... і в кімнаті з’явилося щось нове. Я відчувала його присутність у несподіваному холоді, в нападі страху, від якого в мене цокотіли зуби. До цього додався ще й моторошний звук, який я вже чула раніше, — ніби дзижчання незліченних мух.
У темряві пролунав голос:
— Спробуй Вілберфорса. Він готовий. Він усе зробить.
Пиляння негайно вщухло. Дзижчання ж, навпаки, посилилось; моторошний холод навалився на мене, ніби хотів проковтнути, — так само, як три ночі тому, коли я стояла біля могили Бікерстафа. Я з болю розтулила вуста. І цієї ж миті мені прямісінько у вуха вдарив крик, — здавалося, що кричав цілий хор голосів:
— Поверніть нам наші кістки!
Я відірвала руку від стіни. Холодний серпанок негайно скотився з мене, і я знову відчула гнітюче тепло порожньої кімнати.
Джордж із Локвудом стояли біля стола й не зводили з мене очей.
Я дістала з торбини термос, ковтнула гарячого чаю й лише тоді заходилась розповідати, що я почула.
— Дзижчання мух, — насамкінець сказала я. — І несподіваний холод... так само, як тоді, на кладовищі. Мені здається, Бікерстаф виготовив своє дзеркало саме тут.
Локвуд затарабанив пальцями по столу:
— Так, але що це за дзеркало? Ось у чому питання. Дивишся туди — і що бачиш?
— Не знаю. Але цей бовдур дійсно змайстрував щось дуже страхітливе.
— А цей голос, який ти чула... Як ти гадаєш, то Бікерстаф?
— Можливо. Хоч, як на мене, він був більше схожий на...
Коли хтось із нас замовкає на півслові, це не віщує нічого доброго. Здебільшого це означає, що годі вже балачок — треба негайно рятувати своє життя.
— Чуєте? — запитала я.
З-за дверей долинуло тихеньке шкряботіння. Щось лізло, прокрадалось, шкандибало проходом і щомиті наближалося до нас.
— Прикрутіть ліхтарики, — прошепотів Локвуд.
Кімната майже занурилась у темряву. Було достатньо ясно, щоб ми виразно бачили двері, й достатньо темно для того, щоб не заважати нашим відчуттям. Ми без слів відійшли на звичні позиції: я стала праворуч від дверей, Джордж — ліворуч і трохи далі, на випадок, якщо привид зірве їх із завіс, а Локвуд — просто перед дверима, готуючись відразу кинутись в атаку. Рапіри ми тримали напоготові. Я витерла ліву руку об леґінси. Це найбільш неприємний момент — чекати, коли нарешті з’явиться Гість. Момент, коли ти знаєш, що привид уже близько, але найголовніший страх іще попереду. Доводиться відвертати власну увагу, щоб не дати цьому страхові скувати тебе. Саме задля цього я обмацала свій ремінь і перевірила, чи все знаряддя на місці, — аж поки остаточно переконалася, що все гаразд.
Тихі звуки залунали ще виразніше. Крізь тріщину в дверях пробився білий промінець світла. Підлогою потяглась вузька тінь.
Локвуд повів рукою — в повітрі блиснув метал. Я теж підняла свою рапіру.
19
Невидима сила штовхнула двері, які з розмаху ляснули Джорджа по обличчю. Щось засичало, тріснуло — й до кімнати заскочила темна постать. Локвуд кинувся з рапірою вперед.
Почувся тривожний крик...
На мить усі заціпеніли. Локвуда наче скувало морозом. Моя рапіра зависла в повітрі, а м’язи здерев’яніли відразу після того, як я почула брязкіт каністри об підлогу — і до мене долинув виразний запах солі й заліза.
Я витягла ліхтарик і увімкнула його на повну потужність. Його промінь освітив Локвуда, кінчик рапіри якого зупинився за кілька дюймів від горла Квіла Кіпса: той саме підняв одну ногу, щоб ступити вперед. Виряченими очима він утупився вперед, а його груди аж підскакували від гарячкового дихання. Вістря власної Кіпсової рапіри коливалось на короткій відстані від Локвудового живота.
Позаду нього, біля дверей, скупчились Кет Ґодвін з ліхтарем у руці, Нед Шоу, що саме збирався жбурнути ще одну бомбу, й крихітка Бобі Вернон, чиї очиці визирали з темряви звідкілясь із-за лівої пахви Шоу. Обличчя в усіх були спотворені сумішшю подиву й страху.
Тиша панувала далі: її порушувало хіба що Джорджеве бурчання за дверима.
Аж тут Локвуд і Кіпс із вигуками огиди відскочили один від одного.
— Що ти тут у біса робиш? — прохрипів Кіпс.
— Те саме я хочу спитати в тебе.
— Це не твоє діло!
— Саме моє, — заперечив Локвуд, сердито скуйовдивши собі волосся. — Зараз ви влізли саме в моє діло. Ти наражаєшся на небезпеку, Кіпсе. Я мало не проткнув тобі шию рапірою.
— Я? А ми думали, що це Гість! Якби не моя блискавична реакція, я б тебе геть випатрав!
Локвуд підняв брову:
— Оце вже навряд. Ти врятувався лише тому, що я вчасно побачив, що це ти, й відбив твій удар у мій живіт прийомом Бедекера — Флінна. Тобі пощастило. А могло й не пощастити!
Знову запала тиша.
— Гаразд, — мовив Кіпс, — якби я краще розумів, про що ти тут розводишся, то відповів би тобі як слід.
Він почепив свою рапіру на пояс. Локвуд зробив те саме. Нед Шоу, Бобі Вернон і Кет Ґодвін похмуро зайшли до кімнати. З-за дверей з’явився Джордж, потираючи носа, який після удару став ніби ще коротшим. Якусь хвилину всі мовчали, а потім забряжчали рапіри та інша зброя, яку Кіпсова компанія сердито кинула вбік.
— Отже, — почав Локвуд, — ви просто пішли за нами вслід? Це не робить вам честі.
— За вами вслід? — зневажливо зареготав Кіпс. — Ми, друже, пішли вслід за Бобі Верноном та його знахідками в архіві. Я не здивуюсь, якщо це ви пішли вслід за нами.