— Нам це не потрібно. Нас сюди привели Джорджеві пошуки.
Бобі Вернон захихотів:
— Справді? Після того цирку у Вімблдоні Кабінс ще працює у вас?
Локвуд насупився:
— Ми з нетерпінням готуємось до нашої перемоги, Квіле. До речі, не пишіть для «Таймса» надто довгої статті. Половини сторінки з визнанням власної поразки цілком вистачить.
— Якщо Кіпс, звичайно, справді вміє читати й писати, — підхопив Джордж.
Нед Шоу пирхнув:
— Добирай слова, Кабінсе!
— Пробач. Зараз я скажу по-іншому. Я певен, що в джунглях острова Борнео є мавпи, більш письменні за нього...
Шоу вибалушив очі й сягнув рукою до пояса:
— Гаразд, якщо так...
Локвуд відгорнув край пальта і взявся за рапіру. Кіпс, Джордж і Ґодвін умить зробили те саме.
— Припиніть! — вигукнула я. — Негайно припиніть ці дурниці!
Шість облич обернулись до мене.
Я стиснула кулаки. Гукнула я досить голосно, а може, ще й тупнула ногою. Я бачила, що мушу зупинити хлопців. Їхній гнів виходив з-під контролю, а отже, небезпека, що загрожувала нам, ставала дужча й відчутніша. Сварка в будинку з привидами — річ не дуже добра, якщо не найгірша взагалі.
— Хіба ви не відчуваєте? — прошепотіла я. — Атмосфера змінюється! Ви збурюєте енергію будинку! Негайно замовкніть!
Запала тиша. Всі мене послухались, хоч як їм було соромно й ніяково.
— Дякую, Люсі, — зітхнув Локвуд. — Твоя правда.
Інші кивнули.
— Щодо гніву — згоден, — пробурмотів Джордж. — А кепкування? Хіба воно теж приваблює Гостей?
— Цить!
Ми зачекали. В повітрі згущувалась напруга.
— Чи зможемо ми зупинити його? — запитав нарешті Квіл Кіпс. — Чи вчасно ми прийшли сюди?
Поки він говорив це, ліхтар у руці Кейт Ґодвін мерехтів, згасав і спалахував знову. Джордж узяв з пояса термометр і подивився на нього:
— Температура падає. Зараз десять градусів. А коли ми тільки-но прийшли сюди, було чотирнадцять.
— І повітря густішає, — пробурмотів Бобі Вернон. — Чути сморід.
Я кивнула:
— А я чую шурхіт.
Кет Ґодвін теж почула його. Її обличчя посіріло:
— Шурхотить, ніби... ніби...
Ніби безліч маленьких хвостатих, кігтястих тваринок пробиралися будинком до нас. За стінами, під дверима, у водостічних рурах, під дошками підлоги — всюди в цій моторошній, задушливій кімнаті лунав тихий шурхіт. Правду кажучи, ми всі зрозуміли, що це таке, але ні я, ні Кет Ґодвін не вимовили цього фатального слова.
— Готуйте ланцюги, — наказав Локвуд. — Годі вже порожніх думок.
— До роботи! — підхопив Кіпс.
Слід віддати їм належне: за всієї своєї подібності до зграї голодних шакалів, агенти «Фіттес» були чудово натреновані. Вони швидше за нас розпакували свої торбини й за двадцять хвилин виклали коло з ланцюгів. Нед Шоу досі скоса позирав на нас, проте інші зберігали діловитий спокій. Головне зараз — вижити. Ми всі — в небезпеці.
— Затишно вийшло, — обізвався Джордж. — До речі, Кіпсе, в тебе чудовий одеколон.
— Дякую.
— Замовкніть! — прошепотіла я. — Слухаймо!
Отже, ми стояли й мовчали — семеро агентів, замкнених у колі. Ліхтар і далі шалено мерехтів. Я нічого не бачила, але виразно чула, як настирливий шурхіт підбирається дедалі ближче... Звук лунав звідусіль, ніби нас із темряви, з усіх боків хтось переслідував. Кет Ґодвін засапано дихала, їй добре було чути цей шурхіт, та чи чули його інші — я сказати не могла. Здавалося, що невидимі шалені істоти біжать по стінах. Кігті шкрябали по тиньку над нашими головами й ніби забирались кудись усередину будинку... Аж тут, досягши стелі, моторошний звук почав ущухати.
— Вони пішли, — сказала Кет Ґодвін. — Пропали... Як гадаєш, Люсі?
— Так, повітря ніби очистилось... Зачекай! Виходить, ти знаєш моє ім’я?
— Температура знову підвищується,— обізвався Джордж. — Уже дванадцять градусів...
Напруга зникла. Всі несподівано відчули, як близько на нас чатувала небезпека. Ми швидко вийшли з кола й прибрали ланцюги.
Дві наші команди стояли й дивились одна на одну.
— Послухай-но, Квіле, — мовив Локвуд. — У мене є пропозиція. Сваритись тут не годиться. На це в нас буде інше місце й час. Нам не дуже приємно працювати разом, тож розділімось. Шукаймо, де кому до вподоби, тільки не заважаймо одні одним. Так буде чесно?
Кіпс неквапом обтрушував манжети — так, ніби злякався, що міг підхопити від нас бліх.
— Гаразд. Тільки, будь ласка, без несподіваних появ. А то ще випадково без голів залишитесь.
Без зайвих слів ми покинули майстерню й подалися назад у прохід. Коли ми повернулися до передпокою, Локвуд зупинився.
— Кіпс недовго сидітиме там, — прошепотів він. — Спочатку вони оглянуть майстерню, зміряють температуру, а потім — і дуже скоро — вирушать навздогін за нами. Якщо тут є якісь папери, їх треба відшукати негайно. Люсі! Я розумію, що тобі цього не хочеться, але зараз саме час порадитись із нашим приятелем-черепом!
Я без великої охоти розстебнула Джорджів рюкзак.
— Не дуже це мені подобається, та коли в нас обмаль часу... — я дістала з рюкзака склянку й крутнула кришку. — Духу! Ти впізнаєш це місце? — спитала я, нахиляючись нижче. — Де був кабінет твого господаря? Можеш сказати нам?
Скло залишалось холодним і темним.
— Підсунься ще ближче, — запропонував Локвуд.
— Ще ближче? Я й так уже мало Джорджеві шию не лоскочу!.. Духу, ти чуєш мене? Чуєш? Дурниці це все, та й годі! Тільки час марнуємо...
— Нагорі.
Я відсахнулась, побачивши в склянці зелений спалах. Проте й голос, і сяйво тут-таки вщухли.
— Каже, що це нагорі, — поволі відповіла я. — Він чітко промовив: «Нагорі». Та чи справді...
Проте Локвуд був уже на півдорозі до дверей.
— Чого ви чекаєте? — вигукнув він. — Мерщій! Час минає!
Прогнилі сходи не давали нам піднятись нагору так швидко, як нам хотілось. Вони ледве-ледве витримували нашу вагу. До того ж, нам доводилось переступати через купи каміння й тиньку. Крізь діри в стелі сяяли зірки. А ще дорогою нам доводилось раз у раз змірювати температуру, прислуховуватись і приглядатись, чекаючи не тільки на Гостей, але й на наших суперників. Температура нагорі трохи впала, чулося тихе тріскотіння й свист. Окрім того, Локвуд помітив незначні сліди ектоплазми. А вгорі на нас чекала ще одна несподіванка.
— Погляньте на плінтус! — зауважила я. — Що це за темні плями вздовж нього?
Джордж нахилився й посвітив туди ліхтариком.
— Сліди якогось жиру, — сказав він. — Схоже, ніби вони залишились по тисячах...
— Щурів, — нетерпляче закінчив Локвуд, перестрибуючи через дві останні сходинки. — Забудьте про них. Ходімо!
Ми опинилися на великому квадратному майданчику під обваленим дахом. Він лежав майже просто неба, й підлогу геть засипало сухим листям і галуззям, що перемішалося з брудом та рештками гнилих дощок. Холодне місячне сяйво проникало сюди з-поміж гнилих балок, що залишились від даху. Коридор, який вів углиб будинку, був наполовину завалений камінням. Сходи повертали вбік, знову ведучи нас до передньої частини будинку. Попереду видніли відкриті проходи до трьох кімнат.
— Так... — прошепотів мені на вухо голос привида. — Тут...
— Ми на місці, — сказала я. — Кабінет Бікерстафа — в одній із цих кімнат.
Тільки-но я назвала це ім’я, як потойбічний звук аж ударив мені у вуха, перетворившись із віддаленого тріскотіння на оглушливий гуркіт. Порожнім будинком промчав легенький вітерець, підхопивши за собою з підлоги листя й обривки паперу. Зі сходів попадали уламки тиньку й гнилого дерева.
— Цього імені краще тут не згадувати, — застеріг Локвуд. — Яка температура, Джордже?
— Вісім градусів. Стабільна.