— Залишайся тут і стеж, чи не йде сюди Кіпс. Люсі, ходімо зі мною.
Ми без жодного звуку перетнули майданчик. Я озирнулась на Джорджа, що саме зайняв місце біля перил, звідки було добре видно сходи й частину передпокою. Настрій у нього, здавалося, був спокійний, про втому ніщо не свідчило. Біль, наскільки я могла судити, його вже не турбував.
З розв’язаного Джорджевого рюкзака визирала верхівка склянки з привидом, у якій ледве жевріло зелене сяйво.
— Так... — шепотів голос. — Так, моя розумнице... Ви вже близько...
Зараз цей шепіт здавався мені радше нетерплячим.
— Середня кімната... Під дошками підлоги...
— Він каже, що це в середній кімнаті, — повторила я.
Локвуд підійшов до середнього проходу, зазирнув туди — і вмить відсахнувся.
— Холод! — сказав він. — Просто-таки пронизує!
Я зняла з пояса термометр і просунула до кімнати. Мою руку відразу обдало пекучим холодом.
— Усередині — п’ять градусів, — повідмила я. — А тут — вісім. Серйозна різниця!
— І не тільки холод, — Локвуд дістав з-під пальта темні окуляри й поспіхом начепив їх. — Тут ще й павуки. І величезний Смертний Вогонь! Отам, біля вікна.
Смертного Вогню я не бачила. Для мене це була звичайна простора кімната з великим віконним отвором. Як і по всьому будинку, тут не було жодних меблів. Я спробувала уявити, який вигляд ця кімната мала за часів Бікерстафа: письмовий стіл, стільці, портрети на стіні, книжкова шафа — чи навіть дві, годинник на каміні... Ні, це неможливо. Минуло забагато часу, тож загрозлива порожнеча здолала все.
Струмінь місячного світла, проникаючи через віконний отвір, осявав усе сонним, туманним сріблом. Раз чи два в моїй голові лунав тихий шум, та майже щоразу він раптово вщухав, ніби вичавлений тяжкою тишею, що панувала в кімнаті.
Зі стелі по кутках звисали щільні, запорошені шари павутиння.
Так, то було воно — лігво привида цього будинку. Моє серце болісно тьохнуло, а зуби зацокотіли. Я ледве тамувала паніку. Що там розповідав Джоплін? Люди стояли надворі й бачили, як у вікні щось ворушиться...
— Локвуде, — прошепотіла я. — Це та сама кімната, де були щури. Тут помер Бікерстаф. Нам не треба сюди заходити...
— Не бійтеся — обізвався в моїй голові голос привида. — Вам потрібні папери? Посередині підлоги, під дошкою. Просто підійдіть туди...
— На хвилинку заглянемо, а потім вирішимо, що робити, — сказав Локвуд. Я не бачила його очей за скельцями темних окулярів, але відчувала його обережність. Він стояв на порозі й не наважувався увійти.
— Цього череп і хоче, — наполягала я. — Йому не можна вірити. Ти ж це знаєш! Просто ходімо звідси, Локвуде. Ходімо геть!
— Після всього, що ми зробили? Аж ніяк! І до того ж сюди щохвилини може завітати Кіпс!
Локвуд підтяг на руках рукавички й ступив у кімнату. Я, зціпивши зуби, вирушила за ним.
Температура впала так різко, що я навіть у пальті відчула мороз поза шкірою. Шум також несподівано посилився, ніби хтось крутнув регулятор. Повітря геть просякло солодкавим запахом, схожим на аромат куща за вікном. Запах був міцний, нав’язливий і трохи віддавав гнилизною. Звідки він линув, було незрозуміло.
Ні, в цій кімнаті мені нізащо не хотілося залишатись.
Ми потихеньку пробиралися серед місячного сяйва, тримаючи руки на рапірах і оглядаючи підлогу. Дошки, тверді, мов камінь, сиділи здебільшого міцно.
— Це десь посередині кімнати, — сказала я. — Якщо вірити черепові.
— Корисний, нівроку, череп... Ця дошка може піддатись. Люсі, стій на варті.
За мить він уже став на коліна й заходився обмацувати довгим пальцем краї дошки. Я взяла з пояса рапіру — й поволі обійшла кімнату. Я просто не могла стояти тут нерухомо.
Я підійшла до дверей: Джордж, стоячи біля перил, поглянув на мене й махнув рукою. З його рюкзака досі сочилося зелене сяйво. Я наблизилася до вікна: з нього мені було видно вимощений плитами ґанок, дорогу, що вела з пагорба, верхівки дерев. Біля порожнього каміна я торкнулася пальцями почорнілих ґратців...
Мене вмить огорнули спогади з минулого. В кімнаті було тепло, в каміні тріскотів вогонь.
— Ось, друже! Це для вас. Саме вас ми обрали для цієї великої мети. Ви будете першим!
Долинув інший голос:
— Просто станьте перед ним і зніміть полотно. І скажіть нам, що ви побачите.
— А ви хіба дивились у нього, Бікерстафе? — запитав хтось зляканим голосом. — Першим, звичайно, годилося б бути вам...
— Ні, цю ласку ми робимо валі, любий мій Вілберфорсе. Це ж ваше заповітне бажання, авжеж? Ну-бо, друже! Ковтніть вина для хоробрості... Отак! Я готовий записувати ваші слова. Так... Знімаємо полотно... Тепер дивіться, Вілберфорсе! Дивіться й кажіть нам...
Холод, крик жаху, а разом з ними — дзижчання мух:
— Ні! Не можу!
— Присягаюсь — ви можете! Держіть його! Хапайте його за руки! Дивіться, нехай вам біс! Дивіться! І розкажіть усе нам! Розкажіть про дива, які ви там побачите!
Єдиною відповіддю знову був крик. Крик дужчав, дужчав... аж раптом обірвався.
Моя рука безсило впала. Я завмерла, вирячивши очі. В кімнаті не було ні звуку, ніби цілий будинок затамував подих. Я не могла поворухнутись. Мене ніби поглинуло відлуння страху, пережитого небіжчиком. Страх, однак, помалу відпускав мене. Моргаючи й відсапуючи, я пригадала, де ми. Тим часом у центрі кімнати Локвуд відсунув одну з дощок і тепер стискав у руці кілька пожовклих, зіжмаканих паперів.
— Ну, як тобі? — усміхнувся він. — Череп сказав правду!
— Ні... — я схопила його за руку. — Не про все! Послухай мене! Тут помер не Бікерстаф, а Вілберфорс! Бікерстаф примусив його заглянути в дзеркало просто отут, у цій кімнаті! І дзеркало вбило його, Локвуде. Вілберфорс помер у цьому будинку, і я певна, що його дух досі тут! Ходімо звідси! Ні, не кажи нічого! Просто ходімо!
Локвуд зблід. Він піднявся з колін, і цієї самої миті між нами з’явився Джордж. Його очі блищали нетерпінням.
— Ви знайшли їх? Знайшли папери? Що там сказано?
— Почитаєш пізніше, — відповів Локвуд. — Я ж наказав тобі стежити за сходами!
— О, там усе гаразд. Усе спокійно... Так! Написано від руки, й малюнки є. Цікаво...
— Тікаймо! — вигукнула я. Мені у вуха знов ударив шум. А місячне світло у вікні немов стало трохи яскравішим.
— Так, — погодився Локвуд. — Ходімо.
Ми обернулись і побачили на порозі здоровила Неда Шоу. Якби хтось причепив до його спини й ліктя завіси, з нього вийшли б незграбні, проте цілком надійні двері.
— Джордже, — запитала я, — як давно ти пішов зі сходів?
— Секунду чи дві назад. Хотів подивитись, що тут у вас діється.
В очицях Шоу блиснула перемога й водночас підозра:
— Ну, що тут у тебе, Локвуде? Знайшов що-небудь?
— Поки не знаю, — щиро відповів Локвуд, ховаючи папери в торбину.
— Ану, дай сюди, — мовив Шоу.
— Ні. Пропусти нас, будь ласка.
Нед Шоу захихотів і притулився до одвірка:
— Не пущу, поки не покажеш.
— Тут не місце для суперечок, — утрутилась я. І справді, температура в кімнаті падала, а місячні промені курились, як хмари, ніби поволі оживаючи.
— Ти, мабуть, не знаєш, — почав Локвуд,— що в цій кімнаті...
Шоу знову захихотів:
— Я все бачу сам! Смертний Вогонь і сморід! І навіть трохи примарного туману.. Луг справді не варто затримуватись.
Локвуд примружив очі.
— Якщо так, — сказав він, піднімаючи рапіру, — то ми йдемо просто зараз!
Він ступив уперед. Шоу трохи повагався, а потім хитнувся назад, начебто й справді був дверима на завісах, і пропустив нас.
— Дякую, — мовив Локвуд.
Чи це подіяв Локвудів тон — безжурний і водночас зневажливий, чи мій презирливий погляд, чи посмішка на Джорджевому обличчі, чи просто власна нетерплячка, — та Нед Шоу врешті не витримав. Він витяг рапіру і миттєвим випадом ткнув Локвуда в спину. Я знала цей прийом — то був випад Коміяма, призначений для Спектрів, Мороків, Плакунів, але будь-що не для людей.