Я відвернулась. У моїй голові пролунало коротке, зловтішне хихотіння. У Джорджевому рюкзаку спалахнув і згас непевний зелений вогник.
Тепер довкола не було жодного привида — нікого, крім сімох зморених агентів на тихому нічному пагорбі.
Частина п’ята
Велика ніч
20
— Треба його знищити! — кричала я. — Це єдиний вихід. Занесімо його до крематорію! І нехай там спалять його!
— Ну... — пробурмотів Локвуд. — Ти певна, що це розумне рішення?
— Звичайно ж, ні! — втрутився Джордж. — Цього не можна робити! Він надто важливий і для нас, і взагалі для науки. І до речі, Люсі, це не аргумент — жбурляти мені в голову повидло. Заспокойся!
— Заспокоюсь, — буркнула я, — коли тут не буде цього клятого черепа!
Я з такою люттю кинула ложку в банку з повидлом, що вона відскочила й хляпнула в масло.
— Боже милий... — пролунав у моїй голові насмішкуватий шепіт. — Ну й характер! Оце так видовище!
— Замовкни! — гаркнула я. — А то й тобі дістанеться!
Надворі був ранок. Це означало чисте небо, черговий пізній сніданок і — принаймні в моєму випадку — звільнення від накопиченого гніву. Він і не думав виявлятись під час довгої дороги додому з Гемпстеда; його не збурили ні мій уривчастий сон, ні склянка на столі, яку я відразу побачила в кухні. Та згодом, коли ми обговорювали нічні події, я почула хрипке хихотіння привида — і врешті не втрималась. Я підскочила до склянки, і Локвуд в останню мить завадив мені розбити її на друзки.
— Кажу вам, що він навмисне заманив нас до того будинку! — не вгавала я. — Він знав і про цю моторошну кімнату, й про привид Вілберфорса! Тому він і сказав нам про папери, тому й повів нас нагору! Це мстива, зла тварюка! А ми — дурні, бо слухаємо його балачки! Він сміявся з нас цілу ніч і сміється зараз!
— Але ж папери ми знайшли,— спокійно відповів Локвуд. — Про них він не збрехав.
— Це був просто спосіб заманити нас у пастку! Невже ви не бачите? Він грає на наших слабких сторонах! А якби ви чули, яку гидоту він шепоче мені! Проте вас це не займає — ви ж не можете його почути...
— Отакої! — прошепотів голос. — Ні, почнімо спочатку. Минулого разу ви самі благали в мене відповіді Чому ж тепер ви такі невдячні? Я надав вам папери а ними й змогу трохи розім’ятись. Хіба міг вам завдати великого клопоту мізерний дух Вілберфорса? — Привид знову захихотів. — Я чекаю вашої подяки!
Я вирячилась на склянку. Сонячне світло вигравало на її поверхні; від примарного обличчя не було й сліду. Проте в моїй пам’яті знову промайнула остання ніч — голос із минулого, який я почула у вітальні: «Спробуй Вілберфорса Він готовий. Він усе зробить...»
Голос видався мені знайомим. Цікаво, звідки я його знаю?
— Це він! — я показала на череп. — Це він розмовляв з Бікерстафом у майстерні. Казав, ніби нічого не знає про дзеркало, а сам був там, коли його виготовили! І сам, до речі, пропонував, щоб Вілберфорс зазирнув туди!
Череп вишкірився до мене з середини плазми:
— Вражає! У тебе справді Талант Яка шкода що бідоласі Вілберфорсу забракло сили розповісти про побачене! Але тепер дзеркало мого господаря знову повернулось у світ. Можливо, хтось зуміє скористатись нам і досягне просвітлення...
Я переказала ці слова хлопцям. Локвуд нахилився ближче:
— Чудово! Він сьогодні балакучіший. Запитай-но його, Люсі, як діє це дзеркало.
— Я нічого не хочу питати в цієї підступної тварюки! До того ж навряд чи він розкаже це нам...
— Постривай, — обізвався привид. — Попроси як слід. Трішки чемності — і все буде гаразд...
Я поглянула на череп:
— Будь ласка, розкажи нам, як діє це дзеркало.
— Дзуськи! Ви сьогодні не дуже чемні — сушіть самі собі голови.
Я відчула, як привид зникає. Плазма заклубочилась і заховала череп від очей.
Скрипнувши зубами, я повторила його слова. Локвуд засміявся:
— Він, здається, перейняв кілька фраз із наших звичайних суперечок.
— На жаль, трохи більше, ніж я хотіла б почути, — буркнула я.
— Ну, ну! Не піддаваймось на його маніпуляцій — застеріг Локвуд. — І ти, Люсі, насамперед. — Він міцно надяг на склянку кришку, уриваючи будь-який можливий зв’язок із привидом, і накрив її полотном. — Він потроху надає корисні відомості, та, як на мене, нам треба частіше відпочивати від нього. Залишмо його поки що в спокої.
Задзвонив телефон, і Локвуд пішов брати слухавку. Я теж покинула кухню. В мене гула голова — примарний шепіт ще й досі відлунював у моїх вухах. Без розмов з черепом я почувалась набагато краще. Та це ненадовго, скоро хлопцям знову закортить, щоб я побалакала з ним.
У вітальні я вирішила трохи перепочити. Визирнула у вікно й подивилась на вулицю.
Там стояв шпигун.
То був наш давній знайомий Нед Шоу. Блідий від утоми, з розкуйовдженим волоссям, він стояв, мов поштова скринька, по той бік дороги й незворушно зирив на наші двері. Те, що він так і не заходив додому, підтверджувала куртка, розірвана Локвудовою рапірою. З картонним стаканчиком кави в руці він мав напрочуд жалюгідний вигляд.
Я подалася назад до кухні. Локвуд щойно повернувся туди, а Джордж саме заклопотано мив посуд.
— За нашим домом стежать, — зауважила я.
Локвуд кивнув:
— Чудово. З цього видно, що справи їхні — швах. Це Кіпсова відповідь на наше викрадення паперів. Він знає, що в нас є дещо важливе, і йому страшно, що він сам проминув цю річ. Тому вони стежитимуть за тим, що ми робитимемо далі.
— Нед Шоу простояв тут цілісіньку ніч. Мені майже жаль його!
— А мені — ні. Мені досі болить там, де він штрикнув мене рапірою. До речі, Люсі, що з твоїм порізом?
Я подивилась на перев’язану ранку — туди, куди влучив клинок Кет Ґодвін:
— Усе гаразд.
— До речі, про клинки, — зауважив Локвуд. — Щойно телефонував Барнс. ДЕПРІК дещо довідався про кинджал, яким убили Джека Карвера. Пам’ятаєте, я казав, що це індійська зброя доби Великих Моголів? Я мав рацію, тільки зі століттям промахнувся. Насправді це початок вісімнадцятого століття. Дивно...
— Звідки ж тоді його вкрали? — спитав Джордж. — З якого музею?
— Тож-бо й дивно, що жоден музей не оголосив про крадіжку. Ми досі не знаємо, звідки він. Майже такий самий є в Лондонському міському музеї. Його знайшли в могилі одного британського вояка на кладовищі Мейда-Вейл зо два роки тому. Той парубчина служив в Індії, і разом з ним поховали дещо з тамтешніх цікавинок. Потім їх викопали, перевірили в ДЕПРІК і виставили в музеї. Їхній кинджал зараз на місці. Тож звідки взявся наш — загадка.
— Мені здається, з антикварної крамнички в Блумсбері, — відповіла я. — Від нашого приятеля Вінкмена.
— Вінкмен — найголовніший підозрюваний, — погодився Локвуд. — Але чому тоді він не забрав назад своїх грошей?.. Швидше мий посуд, Джордже. Мені хочеться скоріше поглянути на знайдені папери.
— Можете допомогти мені,— запропонував Джордж. — Тоді справді вийде трохи швидше.
— Ну, ти й так уже майже закінчив... — Ловкуд сперся об підвіконня і втупився в стару яблуню, що росла в садку. — Отже, що нам відомо? Що нового ми дізнались за останню ніч? Просунулись у цій справі чи ні?
— Барнса потішити майже нічим, — відповіла я. — Дзеркало у Вінкмена, а навіщо воно потрібне, ми досі не знаємо.
— Ми знаємо більше, ніж ти гадаєш, — заперечив Локвуд. — Ось як я це бачу. Едмунд Бікерстаф — разом з оцим чолов’ягою з нашої склянки — змайстрував дзеркало, що діє дуже моторошним чином на всіх, хто в нього дивиться. Самі його творці не наважувались туди зазирнути, хоч череп казав, що воно дає просвітлення — але охоче піддавали цьому ризикові інших. Вілберфорс зазирнув туди й заплатив за це своїм життям. З невідомих причин — можливо, через те, що Бікерстаф утік у паніці, тіло Вілберфорса залишилось у будинку. Коли його відшукали, щури вже закінчили свою роботу. Але що ж тоді сталося з Бікерстафом? Більше його ніхто не бачив, але ж хтось поховав його разом з дзеркалом на Кенсел-Ґрін! Ще й надряпав на домовині застереження!