— Я думаю, що то була Мері Дьюлак,— припустив Джордж. — Ось чому я так хочу розшукати її «Сповідь».
Локвуд кивнув:
— Хай там хто це зробив, але Бікерстафа поховали. А ми розкопали його могилу. З’явився його привид і мало не вбив Джорджа.
— Дзеркало так само вбило б Джорджа, — додала я. — якби ми швидко не заблокували його.
— Ви так гадаєте?— обізвався Джордж, дивлячись у вікно. — Але хтозна? Можливо, все й обійшлося б. Може, мені вистачило б сил опиратись небезпеці й подивитись туди... — Він зітхнув. — Гаразд, із посудом я закінчив. Передайте мені отой рушник.
Локвуд подав йому рушник.
— Є ще одна таємниця, — додав він. — Здається, хтось прохопився Карверові й Недлсові про дзеркало. Вони пробрались на кладовище — і врешті Недлс загинув. Карвер продав комусь — радше за все, Джуліусу Вінкмену — дзеркало за грубі гроші, однак потім був убитий — невідомо ким. Отже, ми вважаємо, що дзеркало зараз у Вінкмена, й це — суттєвий плюс, який дозволить нам обіграти Кіпса з його бандою бовдурів! — Він ляснув у долоні. — Як ви гадаєте? Як вам такий підсумок?
— Чудовий! — Ми з Джорджем нетерпляче совались за столом. — А тепер пора поглянути на папери Бікерстафа!
— Гаразд. — Локвуд умостився на стільці поруч і дістав з кишені пожмакані документи, які ми вночі знайшли в кімнаті з привидом. То були три великі аркуші пергаменту, позначені слідами часу й таємної схованки, — промоклі, брудні, поточені черв’яками. Кожен аркуш із обох боків був щільно списаний тонким, мов павутиння, почерком, що подекуди переривався невеличкими малюнками.
Локвуд нахилив папери ближче до світла й спохмурнів.
— Хай йому дідько, — буркнув він. — Латина. Чи давньогрецька?
Джордж поглянув на документи поверх окулярів:
— Це точно не грецька. Можливо, середньовічна латина... Щось химерне.
— Ну чому всі ці таємничі папери й написи завжди пишуться мертвими мовами? — буркнула я. — Пам’ятаєте, в нас така сама халепа була з медальйоном Ферфекса... Чи з надгробком на кладовищі Сент-Панкрас...
— Ти нічого не можеш прочитати тут, Джордже? — запитав Локвуд.
Джордж хитнув головою:
— Ні. Але я знаю, хто зможе це зробити. Альберт Джоплін чудово знається на всьому цьому історичному мотлоху. Він розповідав мені про Біблію шістнадцятого століття, яку знайшов на кладовищі під час розкопок. Її теж було написано латиною. Я можу показати ці папери йому й попросити перекласти. Звичайно, взявши з нього обіцянку мовчати...
Локвуд стиснув губи й нерішуче потарабанив пальцями по столу:
— У ДЕПРІК теж є знавці мов... Але ж вони розплетуть про все Барнсові, а той — Кіпсові. Мені твоя ідея, Джордже, не дуже до вподоби, та вибору в нас немає. Занеси ці папери Джопліну... Ні — нехай він краще сам завітає до нас. Я не хочу, щоб Нед Шоу перейняв тебе й викрав документи саме тієї миті, коли ти вийдеш надвір...
— А що з малюнками? — запитала я. — Тут нам теж потрібен фахівець?
Ми порозкладали аркуші пергаменту на столі і схилились над невеличкими малюнками. Їх виявилось кілька. Кожен малюнок було накреслено чорнилом як ілюстрацію до певного місця в тексті. Намальовано їх було не дуже майстерно, проте докладно. З зображених людських постатей, з їхнього вбрання, з загального стилю було помітно, що малюнки дуже давні.
— Це не вікторіанська доба, — зауважив Джордж. — Це, мабуть, копія з середньовічного рукопису. І текст, напевно. — так само. Бікерстаф розшукав десь цей рукопис і скопіював. Звідти, гадаю, він і черпав свої ідеї.
На першому малюнку був чоловік у довгому плащі, що нахилився над ямою. Довкола була ніч; у небі сяяв місяць, судячи з довгих тіней від дерев. У ямі лежав кістяк; чоловік простяг туди руку й діставав з нього довгу білу кістку. У другій руці він тримав довгий тонкий хрест, відганяючи ним бліду постать, що виростала поряд просто з землі.
— Грабування могил, — мовив Локвуд. — І використання заліза або срібла для боротьби з привидом.
— Такий самий дурень, як ми, — втрутилась я. — Це простіше робити вдень.
— Можливо, це слід робити тільки вночі, — поволі промовив Джордж. — А вдень — неможливо... Що там на наступному малюнку?
На наступному малюнку був ще один чоловік у плащі — вочевидь, та сама особа, — що стояв на пагорбі під шибеницею. В небі так само сяяв місяць, нависали важкі хмари. На шибениці гойдалося спотворене тіло — жмуток кісток і лахміття. Чоловік саме відтинав у повішеного руку довгим кривим ножем. У другій руці він також тримав хрест, відганяючи ним цього разу двох духів: одного, що ширяв, мов хмарина, біля тіла повішеного, й другого, що стояв на землі біля стовпа шибениці. З собою чоловік мав розшморгнутий мішок, у якому було видно кістку з першого малюнка.
— Заводити друзів цей чолов’яга не вміє, — зауважив Локвуд. — Цим двом привидам він, здається, дошкулив як слід.
— Отож-бо й воно, — прошепотів Джордж. — Його навмисне цікавлять кістки, з якими пов’язані Гості. Іншими словами, він шукає Джерела. Що там далі?
На наступному малюнку чоловік робив те саме, цього разу в якійсь кімнаті з мурованими стінами. Алькови або ніші в стінах були геть заповнені кістками й черепами, а біля ніг чоловіка лежав відкритий мішок. Чоловік брав з найближчої стінної полиці череп, недбало виставляючи хрест проти трьох блідих постатей — двох уже знайомих нам привидів і одного нового.
— Це катакомби або склеп, — припустив Локвуд. — Місце, куди складають кістки, коли кладовище переповнене. Ці три малюнки показують найкращі місця для пошуку Джерел. А четвертий... — він перевернув пергамент і несподівано замовк.
Я зойкнула.
Четвертий малюнок відрізнявся від попередніх. На ньому було зображено чоловіка, що стояв сам-один у кімнаті з мурованими стінами, куди крізь прочинені двері заглядало сонце. Чоловік працював біля дерев’яного стола, майструючи щось із кількох кісток. Здавалося, що він намагається з’єднати ці кістки і облямувати ними якусь маленьку круглу річ.
Дзеркало...
— Це інструкція, — сказала я. — Інструкція, як виготовити таке дзеркало. І цей бовдур Бікерстаф дотримувався її якнайточніше. А п’ятий малюнок там є?
Локвуд узяв останній аркуш пергаменту й перевернув його.
Там справді був п’ятий малюнок.
У його центрі було намальоване дзеркало, що стояло на вершку низенького стовпа чи постамента. Постамент було увито плющем і прикрашено великими білими квітами. Ліворуч від нього, трохи нахилившись до дзеркала, стояв чоловік. Одну руку він притулив до очей і стривожено дививсь у скло. І ця тривога була недаремна, бо по той бік стовпа юрмились люди в подертому вбранні. Усі вони були висохлі, мов трупи. В декого збереглись обличчя з пасмами волосся; інші вже перетворились на кістяки. З-під плащів визирали кощаві руки й ноги. Одне слово, жодна з цих постатей не скидалась на живу людину. Вони дивились із того боку дзеркала на чоловіка так само пильно, як і він на них...
Ми мовчки розглядали пергамент і намальовані на ньому фігурки. В осяяній сонцем кімнаті панувала могильна тиша.
— Я досі не розумію... — нарешті сказала я. — Навіщо потрібне це дзеркало?
— Щоб дивитись, — кахикнув Джордж.
Локвуд кивнув:
— Це не дзеркало. Це вікно. Вікно в потойбічний світ.
Тук-тук...
Нечасто нам доводилось так лякатись усім водночас. Звичайно, дух пані Баррет допоміг нам побити рекорд із синхронних стрибків у довжину, але ж то було вночі. А зараз, удень? Ні. Це неможливо. До того ж нічого страшного не сталось — просто чиїсь нігті зашкрябали об шибку й позаду нас, у кухонному вікні, з’явилася чиясь тінь. Ми обернулись. До шибки притулилась чиясь кощава рука. Далі я побачила тонку шию, гострі плечі й світлі пасма волосся на потворній, безформній голові. Я підхопилася з табуретки; Локвудів стілець полетів аж до холодильника. Джордж відскочив так далеко, що заплутався в швабрах, які стояли біля дверей, і тепер злякано відбивався від них.