— Пані Пенелопа Фіттес, — оголосив блідий кремезний чоловік із стриженим сивим волоссям, що визирав з-за її плеча.
Проте я й так упізнала, хто це така. Ми всі її впізнали й водночас здивувались. На відміну від свого головного конкурента Стіва Ротвела, голова агенції «Фіттес» уникала публіки. Я уявляла пані Фіттес низенькою діловитою особою середнього віку, схожою на її уславлену бабусю. Її поява вмить нагадала мені, яка незграбна я в цій сукні та черевиках на підборах. Хлопці виструнчились, силкуючись поводитись впевненіше. Навіть Локвуд зачервонівся. На Джорджа я не дивилась, та він, напевно, збентежився ще дужче.
— Ентоні Локвуд, мадам, — відрекомендувався Локвуд, чемно схиляючи голову. — А це мої помічники.
— Люсі Карлайл і Джордж Кабінс? — перепитала леді. — Я дуже рада бачити вас. — Її голос виявився нижчим, ніж я сподівалась. — Мене дуже вразив ваш успіх у Кумб-Кері-Голлі, і я вдячна вам за те, що ви знайшли тіло мого друга. Якщо вам знадобиться моя допомога, сміливо звертайтесь. — Її темні очі оглянули по черзі нас усіх. Я ствердно всміхнулась, а Джордж у відповідь щось пропищав.
— Ваше запрошення — велика честь для нас, — відповів Локвуд. — Тут надзвичайно гарно.
— Так, тут зберігається чимало скарбів з нашої колекції. Найпотужніші Джерела! Всі вони знешкоджені й замкнені до цих колон із посрібленого скла від «Світанку», з залізними капітелями й постаментами. Ходімо, я дещо покажу вам...
Вона спокійно рушила крізь натовп, що розступався перед нами. Всередині найближчої скляної колони, що променіла блідо-зеленим світлом, на металевому каркасі висів поламаний кістяк.
— Це найславетніший з наших артефактів, — сказала Пенелопа Фіттес. — Рештки Довгого Г’ю Генретті, колишнього розбійника, чий привид відомий як Фантом Брудної Дороги. Моя бабуся й Том Ротвел знайшли його тіло 1962 року, в ніч проти Іванового дня. Ротвел викопав його, а Маріса аж до світанку лякала привида, вимахуючи в повітрі залізною лопатою, — господиня хрипко реготнула. — Вона завжди казала, що їй пощастило, що вона добре грає в теніс, звідки б іще їй узяти такий окомір і витримку? Проте психологічні дослідження були тоді ще в пелюшках, тож обоє не знали до ладу, що вони роблять...
Кістяк був заляпаний бурим брудом, у черепа бракувало нижньої щелепи й кількох верхніх зубів. Ніг не було так само, крім половини стегна, що звисала з тазу.
— Здається, цей Г’ю Генретті не в найкращій формі, — зауважила я.
Пенелопа Фіттес кивнула:
— Кажуть, що здичавілі собаки розкопали його кістки й відгризли ноги. Це й могло розгнівати привида...
— Курячий сатай? — перед нами виріс юний офіціант із закусками на золотій таці. Джордж узяв одну, а ми з Локвудом чемно відмовились.
— Пробачте, — мовила Пенелопа Фіттес. — Обов’язок господині так напружує! Не дозволяє залишатись надовго з одними людьми, навіть найцікавішими... — Усміхнено підморгнувши Локвудові й розгублено кивнувши нам із Джорджем, вона хутко подалася геть. Натовп знову розступився, пропускаючи її та блідого чоловіка, й відразу зімкнувся.
— Що ж, вона краща, ніж я сподівався, — зауважив Локвуд.
— Еге ж, — погодилась я.
Джордж, пережовуючи свій сатай, стенув плечима:
— Коли я працював тут, вона не була така лагідна. Звичайні агенти ніколи її не бачать, бо вона не виходить із своїх кімнат. Усім керує цей сивий чолов’яга — її особистий помічни, — його очі докірливо блиснули за окулярами. — Він, до речі, й звільнив мене.
Я поглянула в натовп, та Пенелопи Фіттес із помічником там уже не було.
— Він, здається, не пам’ятає тебе...
— Атож! Хто я такий, щоб про мене пам’ятати? — Джордж устромив паличку від ратая в горщик із папороттю й підтяг обвислі штани. В його очах несподівано блиснув вогник люті. — Ти щойно згадав про Чорну Бібліотеку, Локвуде. Цікаво, чому ми досі ще не влаштували туди прогулянку?
Він тихенько рушив уздовж стіни. Тим часом за вікном густішали літні сутінки. Від кольорових прожекторів на землю падали чудернацькі тіні. Химерне світло всередині колон яскравішало й переливалось: у деяких із них з’являлись привиди, що невидющими очима зирили на нас і без упину кружляли на місці.
— Ви певні, що нам слід це робити? — запитала я.
Ми причаїлись біля дверей і спостерігали за натовпом, вичікуючи слушної миті, щоб вислизнути геть. Недалеко від нас Пенелопа Фіттес жваво розмовляла з гарненьким молодиком з акуратними світлими вусиками. Якась жінка з височенною зачіскою, схожою на вулик, зареготала з чийогось жарту. На помості джазовий ансамбль заграв якусь сумну блюзову мелодію. З бічних дверей рікою полинули офіціанти, кожен з яких ніс тацю з іще розкішнішою стравою, ніж попередній.
— На нас ніхто не звертає уваги, — мовив Джордж. — Ну-бо!
Ми подалися за ним до дверей і опинились у просторій мармуровій залі. Тут були двері до шістьох ліфтів: п’ятеро бронзових і одні сріблясті. Стіни були завішані портретами юних агентів — хлопців і дівчат, усміхнених і серйозних, ошатно вбраних у формені сірі куртки. Під кожним портретом було встановлено рапіру й вінок.
— Зала Загиблих Героїв, — прошепотів Джордж. — Я нізащо не хотів би опинитись тут. Бачите отой ліфт із сріблястими дверима? Він веде просто до кімнат Пенелопи Фіттес.
Джордж провів нас кількома коридорами — дедалі вужчими й скромнішими, — вряди-годи зупиняючись і приховуючись. Гомону вечірки вже було майже не чути. Локвуд досі тримав у руці свою склянку з напоєм. У смокінгу він пересувався так само легко, як і завжди. А я без упину хиталась на своїх дурнуватих високих підборах.
Нарешті Джордж зупинився біля важких дерев’яних дверей.
— Ми пішли цією дорогою, щоб нас ніхто не помітив. — пояснив він. — Це службовий вхід до Чорної Бібліотеки. Головні двері, радше за все, замкнено на ніч. Тут зберігається власна книгозбірня Маріси Фіттес, присвячена Гостям, та інші рідкісні речі. Ви ж розумієте, що нам суворо заборонено сюди заходити? Якщо нас упіймають, то негайно заарештують — і прощавай тоді, наша агенціє!
Локвуд відсьорбнув із склянки:
— А яка ймовірність, що сюди хтось зайде?
— Коли я працював тут, то міг хіба що зазирнути в замкову щілину. Сюди допускається лише вище керівництво. Зараз усі вони на вечірці — ми опинились тут саме вчасно. Тільки довго так не триватиме.
— Нам часу вистачить, — запевнив Локвуд. — Швиденько глянемо — і все. До того ж грабунок завжди веселіший за світські балачки. Я це кажу щоразу. Ану, спробуймо: ці двері теж замкнено?
Двері були не замкнені, тож за секунду ми опинились у бібліотеці.
22
Чорна Бібліотека агенції «Фіттес» виявилась просторою восьмикутною кімнатою заввишки в два поверхи, увінчаною скляною банею. Крізь поверхню бані було видно темне вечірнє небо, однак ліхтарі, прикріплені круг неї зовні, осявали бібліотеку лагідним світлом. Усі стіни було заставлено книжковими полицями; між поверхами проходив металевий балкон, до якого в двох місцях вели кручені сходи. Підлогу застеляв паркет із темно-червоного дерева, посередині якого світлішими плитками було викладено зображення здибленого білого єдинорога. Посередині кімнати стояли читальні столи й скляні шафи з книжками та іншими предметами. Просто навпроти нас видніли зачинені й замкнені двері. Звідкілясь лунало гудіння електричного генератора; крім нього, в кімнаті не було чути жодного звуку. Повітря здавалось нам прохолодним і трохи туманним.
Уздовж полиць сяяли вмонтовані лампи, що в напівтемряві бібліотеки скидались на світлячків. Самі ж книжки були здебільшого в дорогих шкіряних палітурках — пурпурових, темно-брунатних або чорних. Тільки тут, на першому поверсі, цих томів було, напевно, багато сотень.
— Справляє враження... — прошепотів Локвуд.
Джордж, зрозуміло, опинився тут у своїй рідній стихії бібліотеки, поряд із чипсами та чудернацькими експериментами, були його коником. Проте він знервовано закушував губу, оглядаючи балкон і вишукуючи там якнайменші ознаки руху.