— Насамперед нам потрібен каталог цього зібрання. — нарешті сказав він. — Каталог мусить бути десь тут, на одному з столів. Мерщій допоможіть мені! Тут не можна залишатись надовго!
Ми тихенько пройшли за ним до освітленого центру кімнати. Довкола панувала тиша. Тільки з-за дверей я чула приглушене відлуння далекої вечірки.
На столі біля самісіньких дверей лежала велика книга в шкіряних палітурках. Джордж із вигуком нетерпіння розгорнув її.
— Ось він, каталог! Тепер нам треба подивитись, чи є тут «Сповідь Мері Дьюлак».
Поки Джордж гортав сторінки, я роздивлялась на скляні шафи. Локвуд робив те саме.
— Ще артефакти... — бурмотів він. — Просто нескінченна колекція! Ти диви — це ж в’язальні дроти зі справи Четемського Проштрикувача!
— А тут, здається, чиїсь мариновані легені, — придивилась я до таблички поряд із черговим експонатом.
Джордж схвильовано зацитькав:
— Годі вже вам! Тут не місце... — зненацька він зупинився. — Є! Неймовірно! В них є «Сповідь»! Том номер С/452! Він десь у цій кімнаті!
Локвуд рішуче спорожнив свою склянку з напоєм:
— Чудово. Де нам його шукати?
— Оглядайте всі полиці. Номери стоять на корінцях книжок!
Я побігла до полиці і заходилась оглядати корінці томів. На кожному справді стояв номер, надрукований золотим шрифтом на шкірі.
— Тут усі на літеру «А», — сказала я.
Локвуд помчав до найближчих сходів і, долаючи по дві сходинки за один раз, поліз нагору. Ось його черевики вже затупотіли по металевому балкону.
— В/53, В/54...Тут усі лише на «В»... Перевірю далі.
— Який номер потрібен? — перепитала я.
— Цить! — Джордж раптово завмер на місці. — Чуєте?
З-за дверей долинули голоси. В замку клацнув ключ.
Мені не було часу дивитися, що роблять хлопці. Я майнула до найближчої скляної шафи і, почувши, як відчиняються двері, зігнулась, підтягти сукню й притуливши коліна аж до підборіддя.
На мить у тишу бібліотеки увірвався гамір вечірки, та його перервав удар дверей, що зачинились.
— Тут буде спокійніше, — промовив тихий, такий знайомий жіночий голос.
Пенелопа Фіттес!
Я примружила очі і вчепилась зубами в коліно. Оцей мені Локвуд! Його новий божевільний задум привів нас до катастрофи! Краще б ми відпочивали й веселилися, бо на нас іще чекала небезпечна ніч із Вінкменом!
Залунали кроки по паркету у напрямку центру кімнати, де щойно був Джордж.
— Що ви хотіли сказати, Ґебріеле? — спитала Пенелопа Фіттес.
Я розплющила очі. Моє серце тьохнуло. З-за краю шафи визирало посріблене вістря рапіри, ніжно виблискуючи в лагідному світлі ліхтарів.
Чемний чоловічий голос відповів:
— Агенти хвилюються, панно Фіттес. Вони відчувають, що ви не дуже допомагаєте їм у роботі.
Пролунав хрипкий короткий сміх:
— Я допомагаю їм усім, чим можу. Якщо вони не спроможні упоратись із викликами, це вже не моя проблема.
Я тим часом почала тихенько затягати рапіру за шафу.
— Ви хочете, щоб я так і сказав їм? — перепитав чоловік.
— Звичайно, так і перекажіть. Я ж їм не нянька!
— Так, мадам. Але ж ви — їхня натхненниця... Ой, що це?
Я заціпеніла й прикусила губу. По моїй щоці струмочком побіг піт.
— Бальзамовані легені Барреджа-отруйника, — відповіла Пенелопа Фіттес. — Моя бабуся дуже цікавилась такими злочинами. Ви навіть не повірите, які речі є в її колекції. Деякі з них ще й зараз діють. Ні, ці легені, звичайно ж, нешкідливі. В них уже давно немає енергії...
— Дивний вибір для оздоблення бібліотеки, — зауважив чоловік. — Мені б тут не йшла на думку жодна книжка...
Знову пролунав сміх:
— Ті, хто приходить сюди, не звертають на це уваги. Тут думають про вищі матерії.
Голоси стали дещо тихші — їхні власники, мабуть, відійшли трохи далі. Я хутко сховала рапіру за шафу і надзвичайно обережно визирнула звідти.
Футів за п’ятнадцять, спинами до мене, стояли двоє: Пенелопа Фіттес і понурий чолов’яга середнього віку. На ньому був чорний смокінг із краваткою, тож я припустила, що це один з гостей: мені також пощастило розгледіти товсту шию й гладке рожевощоке обличчя.
— До речі, про артефакти,— провадила Пенелопа Фіттес. — Тут у мене є дещо для вас... — Вона несподівано поворухнулась, і я знову сховалась за шафу. Підбори господині гучно затупотіли по паркету. — Вважайте це за вияв моєї доброї ваті.
Куди вона пішла — чи в мій бік, чи ні, — мені видно не було. Я ще міцніше притулилась до задньої стінки шафи.
Зненацька щось спонукало мене поглянути вгору. Просто наді мною на поверхні балкона, на животі, лежав Локвуд. Чорний смокінг майже ховав його в темряві, зраджувало тільки бліде обличчя. Я подала йому знак відвернутись.
— Люсі!— прошепотів він самими губами.
— Що?
Його відповіді я спочатку не зрозуміла. Він ворухнув губами кілька разів, переводячи погляд від мене до центру кімнати. Аж нарешті я зрозуміла, що він каже мені: «Моя склянка!»
Я ще раз визирнула з-за краєчка шафи і моє серце знову тьохнуло. На невеличкій скляній вітрині в центрі кімнати стояла Локвудова склянка з-під пуншу. Вона блищала так яскраво, ніби її підсвітили прожектором. Було видно навіть залишок червоної рідини на денці.
Пенелопа Фіттес саме підійшла до цієї вітрини й стала перед нею. Склянка опинились на рівні її плеча. Господиня відкрила шухляду під вітриною і щось дістала звідти.
Зараз вона погляне вгору — й помітить склянку...
Ні. Пенелопу Фіттес цієї миті займало інше. Закривши шухляду, вона обернулась до свого супутника:
— Ми все відремонтували. Й перевірили. Працює чудово. Сподіваюсь, Товариство Орфея краще, ніж раніше, скористається цією річчю.
— Ви дуже ласкаві, мадам. Вони будуть безмежно вдячні вам. На знак подяки я повідомлятиму вас про всі їхні експерименти.
— Чудово. Ви, напевно, вже не повернетесь на вечірку. Ця коробка надто помітна... Можете вийти цією дорогою.
Підбори знову заклацали — і я, на свій жах, помітила, що сиджу саме біля дверей, якими ми увійшли. Зараз господиня з гостем пройдуть повз мою схованку... Поборовши нерішучість, я розігнула спочатку одну ногу, потім другу й тихенько піднялася на пальцях. Тепер я вже не сиділа, а стояла навшпиньки, тулячись, як і раніше, спиною до шафи. Однією рукою я міцно стиснула рапіру, щоб вона не зачепилась за шафу й не брязнула. Все це тривало швидше, ніж я зараз розповідаю...
Я мовчки чекала. Локвуд на балконі обернувся обличчям до стіни й зовсім злився з темрявою. Кроки стали гучнішими, й Пенелопа Фіттес із супутником пройшли повз мене, за якихось кілька футів від шафи. Я виразно відчула запах парфумів господині. Чоловік ніс під рукою дерев’яну коробку — не дуже велику, дюймів по дванадцять завширшки й завдовжки і дюймів з чотири-шість заввишки. На кришці коробки було вирізьблено дивний невеличкий символ — вигнуту арфу з трьома струнами. Навіть у такій надзвичайній ситуації я зморщила лоба, пригадуючи, де могла бачити цей символ раніше.
Пенелопа Фіттес відчинила гостеві двері, й це надало мені змогу поворухнутись. Я хутко майнула за інший ріг шафи — туди, де господиня ніяк не могла мене побачити.
Двері зачинились: чоловік, напевно, пішов, не прощаючись. Пенелопа Фіттес обернулась і пішла назад. Тільки-но вона порівнялась зі мною, як я нишком переповзла на своє дотеперішнє місце.
Я чула, як господиня проходить бібліотекою. Опинившись у центрі, вона раптом зупинилась. Я вже уявляла, як вона озирається. Подумала про Джорджа, про Локвудову склянку... й ще міцніше примружила очі. Аж тут кроки залунали знову. З-за дверей на мить долинув гамір вечірки, в замку клацнув ключ — і нарешті запала тиша.
Я з полегкістю видихнула повітря.
— Чудово, Люсі, — обізвався Локвуд з балкона. — Ти спритна, як краб... А куди подівся Джордж?
І справді, куди він подівся? Я оглянула порожню бібліотеку...