Ми мовчки вирушили далі. Вузенька доріжка петляла між будинками; її освітлював тільки промінець місячного світла. Нарешті Локвуд сповільнив ходу й показав пальцем уперед. Доріжка перед нами розгалужувалась. Із правого боку війнуло свіжим річковим повітрям. Попереду видніли стіни іншого покинутого складу. Найближчі його вікна було заколочено дошками; на тлі сріблястого неба чорніли димарі.
На мурованому фасаді будівлі облупленими літерами було написано: «РОСТОКСЬКА РИБОЛОВНА КОМПАНІЯ». Ми з Локвудом та Джорджем зупинились і прислухались. Якнайкраще місце для таємного аукціону Вінкмена: жодного ліхтаря, тиша довкола. Як і в багатьох частинах міста, вночі тут геть усе вимерло.
Ми рушили вперед. Несподівано запах вологи й бруду став помітно дужчим. Із темряви висунулась тонка біла рука, схопила Локвуда за пальто й потягла до себе.
— Ні кроку далі! — прошепотів знайомий голос. — Вони тут!
23
Після наших нещодавніх розмов з Костомахою-Фло я досі не була певна, чи з’явиться вона тут узагалі. Вона, звичайно, трохи з дуринкою, та не з такою, щоб занадто ризикувати. Локвуд обіцяв їй за допомогу все, що завгодно: льодяники, гроші, артефакти з нашого підвалу. Та я відчувала, що їй усе одно не дуже хочеться допомагати нам у цій небезпечній справі. Проте Фло була тут — в усій своїй немитій красі — і повела нас темним проходом між баками зі сміттям, з яких вона ніби тільки-но вилізла.
— Мовчіть, — шепотіла вона. — Ані звуку... Вони не повинні помітити вас.
— Що там із часом, Фло? Усе як було? — запитав Локвуд, позирнувши на годинник. — Зараз уже пів на дванадцяту.
Білі зуби дівчини блиснули в темряві:
— Умгу. Вінкмен уже прибув п’ятнадцять хвилин тому. Приїхав фургоном і вивантажив увесь крам. Біля дверей поставив двох охоронців. Ще кілька ярдів — і ми натрапимо просто на них. А сам пішов усередину з трьома своїми людьми й хлопчиськом. Вони охоронятимуть перший поверх.
— А що то за хлопчисько? — пошепки спитала я. — Його син?
Фло кивнула:
— Еге ж, він. Бридкий, як жаба. Цієї ночі тут буде багато шмаркачів-екстрасенсів. Дорослим потрібні свіжіочій вуха. — Вона випросталась. — Якщо хочеш туди потрапити, Локі, то доведеться лізти вгору.
— Гаразд. Покажи, куди йти, Фло.
Ми підійшли до рогу будівлі. Звідси було чути лагідний шурхіт хвиль Темзи, а кам’янисту доріжку тут змінив прибережний пісок. Будівля височіла просто над мулистим берегом; уздовж порослої мохом цегляної стіни тяглася вгору товста, чорна залізна стічна рура. Фло показала на неї пальцем:
— Ця рура проходить повз вікно. Можете влізти туди по ній.
— Щось вікно дуже маленьке, — скривилась я.
— Ти дивишся не туди! Я про інше вікно, воно вище, звідси його майже не видно!
— Е-е... гаразд.
— Це єдиний шлях потрапити туди так, щоб вас не помітили, їм і на думку не спаде стежити за горішніми поверхами.
Я подивилась на стічну руру, що шалено звивалась уздовж стіни, мов лінія, накреслена вередливою дитиною. Правду кажучи, я й не думала, що нам доведеться лізти у вікно.
— Чудово, — відповів Локвуд. — Ми впораємось. А ти, Фло? У тебе є човен?
Фло показала на річку. Там на березі видніла якась довга, низька дерев’яна довбанка. Хвилі тихенько бились об її борти.
— Оце її човен? — прошепотів Джордж, нахилившись до мене. — Я думав, що це якась гнила колода!
— Я теж, — відповіла я так само пошепки, та пильні вуха Фло вловили нашу розмову:
— Що таке?! Це моя красуня «Матильда»! Я витягла її з Брентфордських очисних споруд біля Даґенгемської чинбарні! І щоб більше я не чула про неї ані словечка!
Локвуд поплескав Фло по плечу, а тоді тихенько витер руку об пальто:
— Твоя правда, Фло. Пливти на ній — справжня честь для нас. Джордже, ти запам’ятав наш план? Здіймеш шарварок і чекай нас із Фло на «Матильді». Якщо все буде гаразд, ми приєднаємось до тебе — чи принаймні передамо тобі дзеркало. Якщо нічого не вийде, то переходимо до запасного плану — вирушаємо додому поодинці.
Джордж кивнув:
— Зрозумів. Щасти тобі. І тобі теж, Люсі. Ось твоє знаряддя, Локвуде. Тут маски й торбина, вони знадобляться вам.
Примостивши рюкзак на піску, він дістав звідти полотняну торбину, схожу на лантух Фло, тільки помітно меншу. З неї війнуло сильним запахом лаванди. Далі Джордж витяг дві чорні лижні маски, які ми негайно заткнули за свої ремені.
— Дякую, — відповів Локвуд. — Тепер треба звірити наші годинники. Через п’ятнадцять хвилин — рівно опівночі — розпочнеться аукціон. На тебе, Джордже, ми чекаємо двадцять хвилин на першу — до того, як вони встигнуть завершити оборудку з дзеркалом. — Він показав на стічну руру. — Хто полізе першим, Люсі? Я чи ти?
— Цього разу, — відповіла я, — тільки після тебе.
Було б добре сказати, що лазання по стічній рурі чимось нагадує щасливе сільське дитинство — теплий літній день, коли ти разом зі своїми спритними друзями дряпаєшся на дерево. На жаль, я змалку боялась висоти: найвищою річчю, на яку мені доводилось вилазити, була вишка на дитячому майданчику, з якої я врешті впала і обідрала собі шкіру на гомілці. Отож ті кілька хвилин, коли я лізла вслід за Локвудом, зі страхом долаючи дюйм за дюймом, були аж ніяк не найщасливіші в моїй кар’єрі. Залізна рура була надто широка, щоб я могла зімкнути на ній пальці. На щастя, її було прикріплено до стіни круглими заклепками — зручними, мов сходини, щоб хапатися за них і ступати по них. Та майже всі вони заіржавіли, а рештки фарби, що залишались на них, липли до моїх рук чи сипались на землю. З Темзи дув лютий вітер, він розвівав мені волосся так, що воно лізло в очі, а рура аж дрижала. До того ж вікно було дуже високо. Один раз я зробила помилку й глянула вниз. Я встигла побачити Фло, що саме забиралася до свого човна, і Джорджа, який досі стояв біля рюкзака й не зводив з мене очей. Вони здавались маленькими, наче мурашки. Зі страху в мене спітніли долоні, а серце тьохнуло так, ніби я вже падала на землю. Отож я зчепила зуби, заплющила очі, і розплющила їх тільки тоді, коли маківка моєї голови торкнулась закаблуків Локвудових черевиків.
Локвуд притулився до стіни і, дивовижним чином не падаючи, колупав кишеньковим ножем у вікні. Віконниця була стара, ветха. Невдовзі вона піддалась і випала всередину. Тоді Локвуд ще трохи поторсав металеву защіпку, кленучи її на всі заставки. Аж нарешті вікно, знову змусивши руру шалено затремтіти, відчинилося. Стрибок — і Локвуд опинився в будинку. За мить він уже простягав мені руку, допомагаючи влізти у вікно.
Кілька хвилин ми постояли в темряві. Випили води, а я зачекала, поки мої руки й ноги перестануть тремтіти. В будинку смерділо трухлятиною й пилом, але не гнилизною, як у садибі доктора Бікерстафа.
— Котра година, Люсі?
— За п’ять хвилин дванадцята.
— Чудово! А ти як гадаєш, Люсі? Джордж повинен уже бути на місці, якщо вони з Фло не перекинулись у човні.
Я увімкнула ліхтарик і обвела ним порожню кімнату. Колись тут, напевно, була контора управителя: на стінах висіли старі дошки з кресленнями та розрахунками.
— Коли ми закінчимо, — сказала я, — тобі треба буде поговорити з Джорджем.
Локвуд тим часом визирнув у коридор:
— Навіщо? З ним усе гаразд.
— Ні. Мені здається, що він почувається зайвим. Ми завжди робимо найголовніше, а він стоїть на варті.
— У кожного з нас свій Талант, — відповів Локвуд. — Просто Джордж не дуже підходить для такої роботи. Хіба міг би він видряпатись сюди по цій рурі? Це аж ніяк не означає, що його завдання не таке важливе. Якщо вони з Фло запізняться, чи їхній човен перекинеться, чи вони переплутають вікна, то ми з тобою, напевно, загинемо... — Він помовчав. — Пробач, але ця розмова трохи дратує мене. Ходімо, нам ще треба знайти дорогу вниз.
Поверх, куди ми потрапили, виявився справжнім лабіринтом з конторських кімнат і коридорів; на пошук сходів униз ми змарнували більше часу, ніж сподівалися. Час тепер грав проти нас, та ми все одно зупинялись і прислуховувались на кожному розі. Я рахувала поверхи й намагалась запам’ятати дорогу до нашого відчиненого вікна. Ми спустились аж на шість поверхів, перш ніж побачили легеньке світло, що ковзало по цегляних стінах, і почули гомін багатьох голосів. Тоді ми зрозуміли, що потрапили прямісінько на Вінкменів аукціон.