— Усе по порядку,— прошепотів Локвуд. — Надягаймо маски.
Лижні маски були необхідні, щоб захистити наші обличчя від уваги мстивого Вінкмена. В масках було жарко й лоскотно, крізь них ледве можна було щось побачити, й до того ж вовна лізла в рот — і говорити було майже неможливо. І все ж таки чимось вони тішили мене.
Відчинивши скляні двері, ми вийшли на обнесену огорожею доріжку, звідки було видно широчезний простір — серце складу, що тяглось уздовж усього поверху. Уявити справжню величину цього простору було неможливо; лише невеличка його частина — саме під нами — була добре освітлена. Ми з Локвудом пригнулись і підібрались до краю парапета, щоб краще роздивитись довкола. Звідси на долішній поверх вели металеві сходи. Тут ми перебували в безпеці: нас неможливо було помітити в майже цілковитій темряві за межами світлого кола.
Вінкмен, вочевидь, діяв точно за розкладом. Три хвилини по дванадцятій — і аукціон уже був у розпалі.
В одному кінці зали стояли три високі лампи на металевих підніжжях. Їх розташували в формі трикутника, тож місце між ними слугувало немовби сценою. Скраю цієї сцени ми побачили ряд із шести стільців, на трьох із яких сиділи дорослі, а на трьох інших — підлітки. Позаду в затінку височіли двоє здорованів і зирили вперед, скидаючись на незграбні статуї.
В острівці світла між лампами стояли ще два стільці, один з яких займав той самий хлопчина з антикварної крамниці. На ньому була сіра куртка, а змащене олією волосся ясно виблискувало. Він засунув свої товсті короткі ноги під стілець, переплів їх і з нудьгою на обличчі слухав батька.
Сам Джуліус Вінкмен височів посередині сцени.
Цієї ночі торговець артефактами був убраний у сірий костюм з відкритими грудьми й білу сорочку з розстебнутим коміром. Перед ним стояв складаний стіл, покритий чистою чорною скатертиною. Волохатою рукою Вінкмен акуратно поправив на носі золоте пенсне і показав на коробочку з посрібленого скла, що лежала на столі.
— Перший лот, друзі! — оголосив він. — Гарненька штучка! Платинова цигарниця початку двадцятого століття. Належала бригадному генералові Горейсу Снелу. Була в його нагрудній кишені тієї ночі, коли генерала застрелив його суперник у сердечних справах, сержант Вілл Каразерс, у жовтні 1913 року. На ньому досі помітні сліди крові, що містять, сподіваюсь, потойбічну енергію. Леопольде, тобі слово!
Обізвався син торговця:
— Потужний потойбічний залишок: відлуння пострілу й вигук під час Дотику. Гостей не містить. Рівень ризику — низький.
Посунувшись на стільці, хлопчина знову переплів ноги.
— Невеличка цукерка перед головним сюрпризом, — додав Вінкмен. — Чи зацікавився хтось? Початкова ціна — триста фунтів!
З висоти нам важко було розгледіти таку дрібницю, однак ми помітили, що на столі лежать ще два футляри. В одному з них, вищому, було замкнено іржавий меч, до того ж із привидом: навіть у світлі ламп я помітила моторошне блакитне сяйво, в якому пульсувала ектоплазма. У другому футлярі, набагато меншому, можна було розгледіти керамічну фігурку, що скидалась на якусь чотириногу тварину. Зсередини фігурка теж мерехтіла потойбічним світлом, яке було ледве видно крізь посріблене скло.
Жодна з цих речей, одначе, не зацікавила мене. Бо з іншого боку від Вінкмена — там, де перетинались промені всіх трьох ламп, — стояв ще один невеличкий столик, накритий щільним чорним полотном. Підлогу довкола столика на досить безпечній відстані було обгороджено міцними залізними ланцюгами й засипано сіллю та залізними стружками.
До моїх вух долинув знайомий огидний звук — дзижчання безлічі мух. Я штовхнула Локвуда в бік і показала пальцем на столик. Той коротко кивнув.
Аукціон тим часом тривав. Один з покупців — ошатний низенький чоловік у смугастому костюмі — перемовився з дівчам, що сиділо поряд, і зробив першу ставку. Другий гість — бородань у пожмаканому плащі-дощовику — поставив більшу суму, й між ними зав’язався торг. Третій з Вінкменових клієнтів тим часом сидів нерухомо. Він наполовину відвернувся й безжурно грався полірованим чорним руків’ям свого ціпка. То був худорлявий молодик із білявими кучерями й вусами. Раз по раз він поглядав на скляні футляри й питав про щось хлопчину, який сидів біля нього. Та найбільше увагу молодика привертав невеличкий столик під чорним полотном у центрі кімнати.
Щось у цьому молодикові здалось мені знайомим. Локвуд так само вирячився на нього. Тоді нахилився до мене й щось пробурмотів.
— Що? — прошепотіла я. — Нічого не розумію!
Локвуд відгорнув нижню частину маски:
— Де тільки Джордж роздобув їх? Слова не можна промовити... Я хотів сказати, що цього молодика ми бачили на вечірці. Він розмовляв з Пенелопою Фіттес, пам’ятаєш?
Так. Оглянувши ще раз кімнату, я чітко пригадала його. Зараз його чорний костюм і краватку ховало від чужих очей ошатне буре пальто.
— Вінкменові клієнти — вихідці з вишуканого товариства, — провадив Локвуд. — Цікаво, хто ж вони такі?..
Перший лот аукціону закінчився. Цигарниця дісталась чоловікові в смугастому костюмі. Вінкмен підійшов до футляра з мечем, та перш ніж заговорив, білявий молодик підняв руку в світло-брунатній шкіряній рукавичці:
— Переходьмо до головного, пане Вінкмене. Ви ж знаєте, навіщо ми тут зібрались.
— Так швидко? — стривожився Вінкмен. — Але ж це справжня зброя хрестоносців! Французький «есток»! У ньому міститься давній Спектр або Примара — дух сарацина, якого було вбито цим мечем. Рідкісна річ...
— Цього разу вона не цікавить мене, — відповів молодик. — У мене таких уже кілька. Покажіть нам дзеркало, про яке ми чули так багато. Ви згодні, панове?
Він озирнувся. Бородань кивнув, чоловіку смугастому костюмі схвально махнув рукою.
— Бачите, Вінкмене? — провадив молодик. — Покажіть нам цю річ!
Усмішка на обличчі Джуліуса Вінкмена нітрохи не змінилась, проте очі за скельцями пенсне примружились:
— Авжеж, авжеж! Ви завжди чесно й відверто висловлюєте свої думки, добродію. За це я й так шаную вас... Ось! — він обернув своє незграбне тіло до маленького столика й стяг полотно. — Отже, друзі, рекомендую вам надзвичайну рідкість, за якою останні кілька днів полює увесь ДЕПРІК. «Кістка й скло» — дзеркало Едмунда Бікерстафа!
Він кинув полотно вбік.
Ми так довго ганялися за цією річчю, що в моїх думках вона набула майже містичної ваги та страху. Саме вона знищила бідолаху Вілберфорса, завдала на кладовищі смертельного удару викрадачеві артефактів, убила одного з помічників самого Вінкмена. Отримати це дзеркало прагнули всі — Барнс, Кіпс, Джоплін, Локвуд, Джордж і, нарешті, я сама. Заради нього вбивали, через нього помирали. Воно містило в собі щось химерне й моторошне. Я помітила тільки короткий спалах у домовині Бікерстафа, однак ця блискуча, глибока темрява залишила в моїй пам’яті виразний слід. І ось, нарешті, це дзеркало перед нами — таке маленьке, мізерне...
Вінкмен виставив його, як музейний експонат, на оксамитовій подушечці в центрі великого куба з посрібленого скла. З нашої схованки важко було визначити його справжній розмір: мені здавалося, що воно має не більше ніж шість дюймів у діаметрі, тобто завбільшки з десертну тарілочку. Чорне скло посередині виявилось грубішим і нерівнішим, ніж я сподівалася. Рамка була кругла, темно-бура, зроблена з багатьох склеєних докупи твердих тоненьких частинок. З багатьох кісток.
Мушине дзижчання вдарило мені у вуха. Двоє підлітків на стільцях тихо запхинькали. Всі уважно й нерухомо дивились на дзеркало.
— Мушу зауважити, що це зворотній бік, — промовив з усмішкою Вінкмен. — Поліроване скло — з того боку. А тут необроблене, схоже на гірський кришталь.