Поки Локвуд вечеряв, я взялася за «Сповідь». Незважаючи на солідні шкіряні палітурки, книжка виявилась зовсім тоненька, на кілька сторінок, і більше за все скидалась на зібрання окремих розрізнених фраз. Судячи з усього, той, хто робив копію з оригіналу, проминав місця, які здавались надто нудними чи безглуздими. Як і казав мені Локвуд, то здебільшого була розповідь нещасної жінки про життя серед дикого лісу, перемішані з незрозумілими філософськими міркуваннями про смерть і потойбічний світ. Однак частина, присвячена Бікерстафові, виявилась менш нудною. Я читала П. доїдаючи своє варене яйце:
Хто він був — Бікерстпаф, чия проклята тінь не відпускає мене всі ці останні десять років? О, то був геній! І найхитромудріша людина з усіх, кого я знала в своєму житті! Так, я вбила його. Так, ми поховали його глибоко в землі й запечатали могилу залізом, та я досі бачу його серед темряви, тільки-но заплющу очі Я й зараз бачу його перед собою в оксамитовому плащі, за виконанням отих темних ритуалів. Я й досі бачу, як він виходить із майстерні з закривавленим різницьким ножем у руці Я й досі чую його моторошний голос, який підкорює нас його волі, наче ляльок О, які ж ми були нерозумні, слухаючи його! Він обіцяв нам цілий світ, обіцяв просвітлення! А натомість призвів до руїни й божевілля. Через нього я втратила все!
Далі Мері Дьюлак коротко розповіла про різновиди кори й плісняви, якими вона мусила живитись усі ці роки, проведені в лісі біля Чертсі. А тоді повернулася до попередньої теми.
У ньому завжди жив морок — і в його пильних вовчих очах, і в його дикому шаленстві з якнайменшої причини. Я ніколи не забуду, як він зламав руку Луканові коли той упустив свічку, чи як скинув Мортімера зі сходів. Ніколи не забуду! Так, ми ненавиділи й боялись його. Та навіть голосу нього був солодкий, як мед. Він гіпнотизував нас розповідями про свій Великий Задум, про той дивовижний Засіб, який він змайструє, якщо ми попрацюємо як слід. Разом з його слугою — хитрим і підступним хлопчиськом, чиї очі виразно бачили привидів, — ми ходили кладовищами, збираючи матеріали для цього Засобу. Хлопчисько захищав нас від мстивих духів, поки ми заманювали їх до склянок. Бікерстаф казав, що тільки поєднана сила цих привидів змусить його Засіб працювати. І як працювати! Дзеркало послаблює матерію світу й показує кільком щасливцям — о, який жах! яке блюзнірство! — відблиск Небес!
Я поглянула на Локвуда:
— Що ж видно крізь дзеркало Бікерстафа? Навряд чи небо...
Він хитнув головою:
— Я теж так гадаю. Ти ж знаєш, Люсі, що ми мали рацію. Рацію щодо цього дзеркала. Бікерстаф і його спільники намагались побачити щось заборонене для всіх. Зазирнути за смерть і дізнатися, що там, по той бік життя. Вони всі були божевільні — і Бікерстаф, і вся його компанія. І наш приятель за склом — так само, — він кивнув у бік склянки. В порожніх очних ямках черепа жевріли вогники, ніби привид дивився на нас. А його посмішка була широка й промовиста.
— Цієї ночі він, здається, в доброму гуморі, — зауважила я. — Шкіриться без упину відтоді, як ми прийшли. До речі, я щойно подумала... отой злий хлопчисько-служник, про якого пише Дьюлак... може, це...
— Хтозна? — Локвуд скоса позирнув на череп. — Хоч я не здивувався б. — Він зручніше вмостився на стільці. — Дзеркало, дякувати Богові, в нас, а отже, ним більше ніхто не скористається. Закладаюся, що Бікерстаф не дивився туди сам, він використовував для цього інших. Тому його привид і був такий огидний. Добре, що ти почастувала його своїм посрібленим клинком.
— Коли я чула його голос на кладовищі, — пригадала я, — він гіпнотизував мене. Точнісінько так само, як пише Дьюлак. Знаєш, що не можна, а все одно хочеться послухатись... Джорджа й Джопліна він теж, напевно, причарував, хоч вони й не чули його до ладу. Пам’ятаєш, як вони заціпеніли біля домовини?
— Еге ж... От бовдури! — Локвуд позирнув на годинник. — Люсі! Якщо Джордж не прийде найближчим часом, мене це справді стривожить. Доведеться йти на пошуки Фло й питати, де вона залишила його.
— Він зараз прийде. Ти ж знаєш, який він млявий. Поглянь краще сюди! — Я простягла Локвудові книжку, розкриту на останній сторінці. — Це те, що ми шукали. Останнє зізнання Дьюлак!
Так, я вбила людину. Та чи можна назвати це злочином? Ні! Коли я постану перед Божим Судом, то оголошу, що не вбивала, а боронилась, відчайдушно рятувала свою душу! Едмунд Бікерстаф збожеволів! Він так відверто вимагав у мене життя ніби приставив ніж до горла! Його кров на моїх руках, та я невинна.
Вілберфорс помер. Ми всі бачили це: він подивився на Засіб і загинув. Знялася велика паніка Ми побігли до наших екіпажів — геть від цього проклятого місця, присягаючись зректися Бікерстафа назавжди! Та він не дозволив. Уже за годину він разом зі своїм мовчазним хлопчиськом-слугою був у мене, й вони принесли з собою Засіб. Я боялась, однак пустила їх до себе. Доктор хвилювався чи мовчатиму я про смерть Вілберфорса? Чи можна мені довіряти? Хоч як я запевняла його, він шаленів дедалі дужче. Нарешті він виголосив присуд: щоб довести свою відданість, я мушу подивитись у дзеркало! Хлопчисько вмить заскочив мені за спину й скрутив рука Бікерстаф витяг з кишені Засіб і підняв до моїх очей. Я поглянула туди лише на мить — на єдину мить, проте відчула, як руйнується мій здоровий глузд, як ціпеніють мої руки й ноги.
Так би все й скінчилось, та на столі лежав револьвер мого батька Я вивільнила руки й схопила зброю. Бікерстаф із криком вчепився в мене. Я вистрелила куля вцілила прямісінько йому в чоло. Потім я вистрелила в хлопця та він крутнувся наче вугор, і втік. Часом, нехай Бог простить мене, я шкодую за цим. Шкодую, що не вбила і його.
Я не розповідатиму, як ми здихатись і доктора і його творіння. Ми боялись, що інші повторять наші дурощі й шукатимуть знань, які не призначені для Людини. Я лише сподіваюсь, що ми знешкодили Засіб якнайнадійнішим чином, і тепер він не завдасть шкоди нікому.
Закривши брошуру, я кинула її на стіл.
— Ось, виходить, як помер Бікерстаф, — сказала я. — Мері Дьюлак застрелила його, а потім вони з друзями поховали доктора на кладовищі Кенсел-Ґрін. Ми розплутали цю загадку. Справу закрито!
Я взяла тарілку, щоб віднести її до мийки... й зненацька зупинилась, поглянувши на стіл.
Локвуд навпроти мене кивнув:
— Мері Дьюлак не зазначила, що заволодіти цим дзеркалом хотіли всі. І всіх вабило те, що в ньому можна було побачити, — хоч побачене вбивало кожного, хто туди зазирав. Колекціонери на аукціоні ладні були викласти за нього тисячі фунтів. Барнсові теж кортить отримати його. Джоплін через нього без упину переслідує нас. А Джордж... навіть він нічим не кращий за них! — Локвуд сумно посміхнувся. — До речі, Джордж із Джопліном напрочуд схожі. Навіть окуляри протирають однаково. А чи казав я тобі, що це Джоплін міг поцупити підставку під дзеркало з домовини Бікерстафа? Вони з Сондерсом були єдині, хто мав тоді доступ до каплиці. Повз таку річ Джоплін не міг... Люсі! Що це з тобою?!
Я досі дивилась на стіл — на «скатертину мислення» з усіма її написами й малюнками. Вона завжди була перед нашими очима, та я зазвичай не приглядалась до неї. А тепер випадково придивилась — і в моїх жилах по-справжньому захолола кров.