— Локвуде... — почала я.
— Що?
— Це... було тут раніше?
— Так! Цьому малюнку вже кілька місяців. Дивно, що ти помітила його тільки зараз. Скільки разів я казав Джорджеві, щоб він такого не малював, — ми ж, урешті, снідаємо за цим столом! Може, поміняти скатертину?
— Я не про малюнок! Подивись на цей напис: «Пішов до приятеля поговорити про дзеркало. Скоро повернуся. Дж.»
Ми перезирнулись.
— Це, мабуть, написано нещодавно... — пробурмотів Локвуд.
— Коли?
Він завагався:
— Не знаю.
— Поглянь! Ось ручка, якою він це писав. Лежить поряд!
— Це означає... — Локвуд заморгав. — Ні, це неможливо! Ні в якому разі!
— «Приятель»... — повторила я. — Ти ж розумієш, про кого він пише?
— Ні, він не міг!..
— Він повернувся сюди з дзеркалом. І не дочекався нас, а вирушив до Джопліна.
— Він не міг! Не міг цього зробити! — вражено повторив Локвуд. — Нізащо не повірю! Я ж казав йому!
У кімнаті щось заворушилось — тихо й глухо. Я обернулась до склянки. Вона світилась огидно-зеленим сяйвом. Обличчя привида сміялось.
— Він знає все! — вигукнула я. — Привид! Мусить знати, це ж було тут!
Я підхопилась і підскочила до склянки. Повернула важіль — і в мої вуха вдарив моторошний регіт.
— Загубили когось?— насмішкувато поцікавився привид. — Чи, може, монетку під стіл упустили?
— Розкажи нам! — крикнула я. — Що ти бачив?
— Цікаво, скільки ще ви збиралися думати?— заходився кепкувати привид. — Хвилин з двадцять, еге ж? Я сподівався кращого. Хом’яки — й ті швидше здогадалися б...
— Що тут відбулося? Куди пішов Джордж?
— Джордж, здається, вирушив шукати прикрощів на свою голову, — вишкірився череп. — Як на мене, він скоїв страшенну дурницю. Проте мене це не обходить — після того, що він зі мною виробляв...
Я відчувала, як страх переповнює моє серце, а м’язи холонуть. Кволим голосом я повторила відповідь привида. Локвуд проскочив повз мене, вхопив склянку і так грюкнув нею об стіл, що тарілки підскочили в повітря.
Обличчя в склянці крутнулось, ніс притулився до стінки:
— Агов! Обережно! Що ви робите з плазмою?!
Локвуд учепився пальцями собі у волосся:
— Скажи йому, нехай відповідає як слід! Якщо він не розповість, куди подівся Джордж, то ми...
— І що ви мені зробите? — обізвався привид. — Нічогісінько! Я вже мертвий.
Я повторила його слова, а потім стукнула пальцем по склу:
— Ми знаємо, що ти не любиш спеки! І зробимо твоє посмертне буття трохи теплішим.
— Атож, — підтакнув Локвуд. — І не в духовці, а в «Крематорії Фіттес» у Клеркенвелі!
— Ну той що? — пирхнув привид. — Ви знищите мене — й чим це допоможе вам? А може, я саме цього й хочу — покинути землю?
Локвуд, коли я переказала йому ці слова, розтулив рота — і тут-таки стулив його знову. Ба й справді, бажання та мрії привида важко осягнути — що тут скажеш? Тільки я знала, що сказати. Знала про те, чого завжди хотілося саме цьому привидові, про те, що займало його й за життя і зараз, по смерті. Я відчувала його бажання, воно певною мірою передалось мені. Це була хоч якась користь від тривалого спілкування з духом. Невеличка, проте все ж таки користь.
Я знову нахилилася до склянки:
— Ти ж любиш ховати від нас усілякі дрібниці? Наприклад, як тебе звуть чи ким ти був раніше? Нас, правду кажучи, це не дуже займає. Та дещо — й до того ж не дуже приємне — ми про тебе знаємо. Скажімо, те, що ти один з друзів Бікерстафа: може, слуга, а може, ні, і у вас були спільні мрії. Ти допомагав йому змайструвати оте кляте дзеркало —«кістку й скло».
І хотів подивитись, як воно діє. А навіщо це тобі? Навіщо тобі зазирати за інший бік смерті й бачити, що там за її межами? Бо ти боявся. Ти хотів упевнитись, що після смерті будь-що не залишишся сам.
Обличчя в склянці позіхнуло, вишкіривши вицвілі зуби:
— Справді? Як цікаво! Принесіть мені гарячого какао і розбудіть, коли ти закінчиш.
— Річ у тім, — безжально провадила я, — що той самий страх не відпускає тебе й нині. Ти досі не хочеш залишатися сам. Ось чому ти раз по раз заговорюєш зі мною й корчиш гримаси. Тобі відчайдушно хочеться спілкування.
— З тобою?— привид вибалушив очі так, що вони аж закрутились. — НІ дай мені нарешті перепочити! Якби я хотів поговорити з кимось до ладу, то знайшов би..
— Кого? — пирхнула я. — А найголовніше — як? Ти — просто голова в склянці, а ми — все, що в тебе є. Ні, ми не віддамо тебе до крематорію. І мучити теж не будемо. Якщо ти не допоможеш нам, ми просто закрутимо кришку, сховаємо склянку в торбину й закопаємо в хорошій могилі — затишній, глибокій, де ніхто тебе не знайде. Балакатимеш там сам із собою, скільки захочеш. Як тобі така пропозиція?
— Ви не зробите цього, — відповів привид, і я вперше почула у нього в голосі побоювання. — Не забувайте, я потрібен вам! Я Третій Типі Я принесу вам багатство! Принесу славу!
— Дурниці. Наш друг для нас важливіший. Питаю тебе востаннє, черепе: де він?
— А я думав, що Кабінс — просто жорстока тварюка... — обличчя з виразом шаленої злоби відступило вглиб плазми. — Гаразд, — поволі промовило воно. — Звичайно, я скажу вам. Тільки не думайте, що я піддався на ваш шантаж. Просто мене тішить, що це чекає на вас усіх.
— Далі! — вигукнув Локвуд, коли я старанно повторила йому всі слова привида. І стиснув мою руку: — Молодець, Люсі!
— Це було так, — зашепотів привид. — Кабінс і справді заходив сюди Десь на годину раніше за вас. У нього в брудній торбині було дзеркало мого господаря. А невдовзі після нього прийшов ще один. Низенький чолов’яга зі скуйовдженим волоссям і в окулярах, схожий на мишу.
Я повторила. Ми з Локвудом знову перезирнулися: «Джоплін!»
— Вони були тут недовго. Коротко переговориш й пішли І забрали з собою торбину. Кабінс ішов неохоче, якось не дуже впевнено. В останню мить він повернувся й залишив вам цидулку. Він, здається, ще бореться проти мого господаря. А той, другий, — ні. Той уже підкорився йому.
— Бореться? Проти кого? — моє серце ніби пронизало холодним списом.
Зуби черепа блиснули в примарній усмішці:
— Мій господар говорив з ними. Ти можеш побачити це в їхніх очах. Особливо в того, другого, — він безтямно жадає знань. Проте Кабінс теж одержимий. Хіба ви не помітили?— привид тихенько захихотів. — Ви, мабуть, ніколи й не дивились йому в очі...
Мені аж заціпило. Пригадалася примара на кладовищі, що височіла над Джорджем, і лагідний, наполегливий голос: «Дивися! Дивися! Я дам тобі все, чого бажає твоє серце...» Я згадала, як Джордж із Джопліном, мов зачаровані, стояли над залізною домовиною. Згадала уривчасті Джорджеві фрази, його недугу в будинку Бікерстафа, його неуважність, замислені згадки про дзеркало... Ці спогади неначе обдали мене морозом. Локвуд кілька разів звертався до мене, перш ніж я відповіла йому до ладу.
— Ми ж знали, що він постраждав і від дзеркала, й від привида! — хрипко промовила я. — Знали й не звертали уваги! Бідолаха Джордж... А ти, Локвуде, — як ти міг бути таким сліпим! Йому просто-таки кортіло дослідити це дзеркало. Воно увесь час займало його! А ти лише дорікав йому, віддаючи його душу привидові!