Я побігла в центр каплиці й стала біля мармурового катафалка. Що там казав Вернон? «Священник опускав домовину під час відправи...» Гаразд, а де ж тоді стояв священник? Де він, хай йому чорт, стояв?!
— Ой, яка важка загадка! — зашепотів голос. — Відразу видна, як часто ти ходиш до церкви...
Аж тут я несподівано здогадалась. Кафедра! Дерев’яна кафедра з верхівкою у вигляді розгорнутої книги, що спокійненько стоїть собі за кілька футів від катафалка! Я кинулася до неї, намагаючись не звертати уваги на гамір за дверима. Зайшла за кафедру, поглянула на неї згори і побачила просто під її верхівкою маленьку дерев’яну поличку.
А на поличці був простий металевий важіль.
Я натиснула на нього. Спочатку мені здалося, ніби нічого не сталось. Аж тут — тихо, майже без шуму. — катафалк почав опускатись униз. Я помітила, що залізна платформа вже нижча за підлогу каплиці. Підбігла до неї — й скочила на чорний полірований мармур.
Знадвору хтось важко гупнув у двері. Я навіть не поглянула туди. Я стояла, витягши рапіру й розставивши ноги, і спокійно дихала. Я спускалась кам’яним колодязем під землю, зі світла в темряву.
— Не бійся — долинув до мого вуха скрадливий шепіт із рюкзака. — Ти не сама. Я з тобою.
Мурований колодязь урешті перетворився на широке, просторе приміщення, та я й досі спускалась униз. Я відчувала довколишню порожнечу, заповнену холодним, сухим повітрям, проте нічого не могла в ній побачити. Я знала, що мене добре видно в цьому стовпі світла, який скував усі мої відчуття. Довкола на мене міг чатувати хто завгодно — і я розуміла, що дізнаюсь про це лише тоді, коли врешті-решт приземлюсь. Усі мої інстинкти волали, щоб я мерщій забиралася звідси. Страх небезпеки переповнював мене. Я напружилась, щоб вирватись на волю...
Аж тут механізм зупинився.
Я зіскочила з катафалка якнайдалі від зрадливого світла, а потім змусила себе підвестись. Довкола панувала тиша. Я стояла серед темряви й дослухалась до биття власного серця й до лиховісної мовчанки навкруги.
Проте насправді тут зовсім не було тихо, принаймні для мого внутрішнього слуху. З невідомої відстані до мене линули слабкі звуки — шурхіт, зітхання й навіть сміх, що обривався несподіваним риданням. Чула я й шепіт — уривки якихось фраз. І до того ж — це було найстрашніше — звідкілясь лунало вперте, невпинне цокання язиком.
Жоден з цих звуків не належав живій істоті.
Я перебувала в царстві мерців.
До того ж привид у склянці, що досі лежала в моєму рюкзаку, заходився весело посвистувати. Свист то вщухав, то починався знову — набридливий і немелодійний.
— Помовч уже! — нарешті не витримала я. — Мені треба послухати!
— Навіщо? Я радію. Це місце саме для мене!
— От і гаразд. Я залишу тебе тут назавжди, якщо ти не допомагатимеш мені! — зіпнула я. — Замурую тебе в стіні!
Свист негайно урвався.
Щоразу, коли ви самотні і вразливі, емоції намагаються позбавити вас самовлади. Саме так зараз було зі мною. Я подумала про Локвуда, що бореться з нападниками вгорі. Подумала про Джорджа — і пригадала жадібний вираз його обличчя, коли він п’ять ночей тому зазирнув до дзеркала. Подумала, як легко все, чим я дорожила, може бути знищене. І про свій порожній робочий ремінь. І про страшний привид Едмунда Бікерстафа, що здіймався вгору при місячному світлі...
Я втамувала емоції й заховала їх у найпотаємніший закуток свого розуму, щоб випустити їх на волю колись пізніше. А зараз треба залишатись пильним — для того, щоб залишитись живим.
Мої ноги почали спотикатись об цеглини й камінці, що лежали в багатовіковому поросі. Мене зусібіч оточував м’який, сухий холод. Довкола досі нічого не було видно за межами стовпа світла все потопало в темряві, і я не знала, де я зараз — у вузькому коридорі чи серед широкого, порожнього простору. Мені взагалі видавалось неймовірним, що хтось може завітати сюди з доброї волі.
Аж тут до мене долинуло ледь відчутне мушине дзижчання.
Так! Це дзеркало! Воно десь поблизу!
Неохоче — бо електричне світло приглушує Талант і водночас приваблює всілякі чужі очі, — я увімкнула свій ліхтарик на мінімальну потужність, а потім повільно провела ним над собою дугу, щоб роздивитись навколо. Поряд зі мною був катафалк, що стояв на величезному механізмі з чотирма важелями, чорними й зігнутими, мов ноги велетенської комахи. Я стояла в центрі широкого проходу з височенною стелею, підлогу якого було захаращено сміттям. Уздовж мурованих стін тяглися ряди полиць, на багатьох із яких стояли свинцеві домовини, заховані тут навіки-віків. Деякі полиці було замуровано, деякі — завалено камінням. Через кожні двадцять кроків прохід перетинали бічні коридори.
Усе було вкрито дрібним сірим пилом — таким самим, як у волоссі Джопліна.
Вимкнувши ліхтарик, я спробувала придивитись і прислухатись до темряви, щоб визначити, звідки лунає дзижчання дзеркала. Це виявилось нелегко ще й через те, що привид у склянці знову заговорив.
— Ти чуєш їх?— запитав він. — Тих, інших! Вони довкола тебе!
— Ти можеш помовчати?
— Вони чують твої кроки. Чують, як шалено б’ється твоє серце!
— Годі! Краще вибери собі зручну полицю. Зараз знайду Джорджа й залишу тебе там!
Череп замовк. Я сердито смикнула ремені рюкзака і навшпиньки вирушила далі.
Проминаючи перший поворот, я почула з темряви відлуння далекого крику. Спотворений звук ніби відскакував від стін. Хто це кричав? Джордж? Кіпс? Джоплін? Жива людина — чи ні? Цього я не могла зрозуміти. Але відчувала, що крик лунає справа. Тримаючись за муровану стіну, я повернула туди.
За мить мої пальці торкнулись чогось холодного й гладенького. Я відсахнулась і клацнула ліхтариком. То була скляна куля на полиці біля домовини. Під шаром пилу, який я намацала пальцями, видніли висохлі білі квіти лілій. На мить я замислилася: скільки ж вони лежать тут, вічно квітнучи в пітьмі! Тоді вимкнула ліхтарик і попрямувала далі.
Коридор був довгий, вузький і часом перетинав інші, майже такі самі проходи, геть заставлені домовинами. Біля кожного з них я на мить зупинялась, а тоді рушала далі. Ішла я, не вмикаючи ліхтарик, сподіваючись бачити Гостей так само легко, як вони бачать мене.
А Гостей тут була сила-силенна.
В одному з цих нескінченних коридорів, зліва, я помітила бліду постать — молодика в костюмі з високим коміром. Він стояв нерухомо, спиною до мене, одне його плече було вище за друге. Я чомусь дуже зраділа, що він не обернувся.
З іншого переходу залунав нетерплячий стукіт. Поглянувши туди, я помітила на одній з нижніх полиць потойбічний вогник, що мерехтів у невеличкій свинцевій домовині.
— Весело з ними, — обізвався череп. — Та всі ці вогники — дурниці Мій господар теж тут.
— Попереду?
— Так, ти наближаєшся до нього... — він тихенько захихотів. — Пам’ятаєш отой нещодавній крик? Я ладен закластися, що то верещав Кабінс, коли поглянув у дзеркало!
Я ледве втамувала свій гнів. Якщо вже привидові закортіло побалакати, то нехай краще надасть мені потрібні відомості.
— Розкажи мені про дзеркало, — попросила я. — Скільки кісток Бікерстаф узяв для нього? І скільки духів воно містить?
— Сім кісток і сім духів, як я пам’ятаю.
— А що ти бачив, коли дививсь у дзеркало?
— О, я робив усе можливе, щоб ніколи туди не дивитись!
— А сам Бікерстаф? Дивився?
— Може, він і божевільний, але не дурний, — просто відповів привид. — Звичайно ж, ні! Навіщо йому так ризикувати? До речі, Кабінс зараз, напевно, вже помирає, а ти тут марнуєш час!