Обличчя його набрякло, на щоці виднів синець. Навіть коли я торкнула його, він не поворухнувся.
— Джордже! — тихо промовила я. — Джордже!
— Облиш його! Він уже захолов! — шепотів Кіпс, іще відчайдушніше трусячи головою. — Ходи сюди і розв’яжи мене!
Я попрямувала до нього, намагаючись не дивитись на моторошного привида за колом з ланцюгів. Щупальця плазми обмацували межі кола. Покрита каптуром голова здригнулась — і я відчула, як на мене впав раптовий холодний тягар. Привид побачив мене. Він знає, що я тут!
Я стенула плечима, ніби обтрушуючи страх:
— Кіпсе, з тобою все гаразд?
Він вибалушив очі:
— Зі мною? Хіба не бачиш? Забава, та й годі — сиджу тут у компанії з Кабінсом, у катакомбах, прив’язаний до стільця!
— От і чудово, — всміхнулась я.
— Я пожартував!
— Я теж, — насуплено відповіла я, й від моєї усмішки не залишилось і сліду. Витягши рапіру, я нахилилася до Кіпса. І з відчаєм побачила, що його руки скручені ланцюгом і замкнені на замок. Перерубати ланцюг рапірою було неможливо.
— Тебе прикували, — прошепотіла я. — Де ключ?
— У того дурня в окулярах, — простогнав Кіпс.
— У Джопліна? Де він?
— Пішов кудись. Почув гамір і вирішив подивитись, що там таке. Може повернутися будь-якої миті. Як ти збираєшся мене витягати?
— Ще не знаю. Помовч!
Я не могла зібратися з думками. Мені заважав потойбічний шум — дзижчання дзеркала, жалібний клич сімох духів і навіть віддалені докори сердитого черепа. А понад усе — постать у каптурі, що бовваніла поряд зі мною. Цікаво, що зробив би на моєму місці Локвуд? На думку не спадало нічогісінько.
— Скажу лиш одне, — буркнув Кіпс. — Коли я виберуся, то дам твоєму придуркуватому приятелеві такого копняка, щоб він летів аж до Мерілебона!
— Ти сам винен, — відповіла я. — Не треба було ходити за нами назирці. А копняка я краще дам йому сама... Стривай! Може, Джоплін залишив ключ на столі?
Я хутко обійшла край залізного кола круг дзеркала; бліді духи вмить обернулись до мене. Стіл було захаращено всякою всячиною: запорошеними горщиками, прикрасами, численними книжками й паперами. Якби навіть ключ і був там, я нізащо не змогла б відшукати його. Що ж робити? З відчаю я підняла руки: «Думай!..»
— Обернися, Люсі! — долинуло з далекого коридору відлуння шепоту черепа.
Я заціпеніла, а тоді мимоволі потяглася до ременя. Та поки я це робила, хтось непомітно підійшов до мене ззаду. Моєї шиї торкнулось холодне вістря. Череп захихотів:
— Ой! Мабуть, слід було попередити тебе трохи раніше...
— Не ворушіться, панно Карлайл, — пробекав ззаду Альберт Джоплін. — Інакше я прохромлю вам шию. Зрозуміло? А тепер зніміть ремінь і рапіру.
Я завмерла з переляку. Вістря кинджала легенько штрикнуло мене.
— Ну, мерщій! Я дуже нервуюсь, коли серджусь. Моя рука може ковзнути. Робіть, що я кажу!
Вибору не було. Я розстебнула ремінь — і він разом з рапірою впав на підлогу.
— А тепер ідіть до Кіпса. І не робіть дурниць. Я йду слідом за вами.
Я поволі, неохоче послухалась. Тим часом привид у колі підібрався ближче до ланцюгів. Я помітила роззявлений рот із вишкіреними зубами, що на цілу кімнату випромінював свою голодну жадобу.
Кіпс понуро глянув на мене зі свого стільця:
— Від «Локвуда й К°» я більшого й не сподівався. Ну, що буде далі? Зараз увійде сам Локвуд, перечепиться й проштрикне сам себе рапірою?
— Ставайте поряд із Кіпсом, — наказав Альберт Джоплін. — Покладіть руки на бильце стільця. Зап’ястки разом... Тут у мене був ще один шнур. Де ж він?.. Робіть, що я вам сказав!
Я спробувала обернутись, та вістря кинджала вмить укололо мене. Я скрикнула з болю.
— Отак буде краще, — мовив Джоплін. Кількома швидкими порухами він прив’язав мої руки до стільця. Я стояла біля Кіпса. Шия нестерпно боліла. Джоплін відійшов убік.
Він здавався таким самим нечупарою, як і завжди: куртку запорошив сірий пил, волосся на голові скуйовдилось, наче вороняче гніздо. Ходив він теж, як і раніше, — згорбившись, нахиливши голову, мов старий голуб. Зараз він тримав в одній руці широкий короткий кинджал, а в другій — записник. Із-за одного вуха стирчала ручка. Походжаючи кімнатою, Джоплін щось мугикав, а коли він обернувся, я помітила, що його ніс почервонів і набряк, а на підборідді красується синець.
Проте по-справжньому мене вразили його очі. Темні, запалі, з величезними зіницями, вони пильно вп’ялись у щось віддалене, а голова трішки схилилась, ніби прислуховуючись.
— Так, так... зараз... — пробурмотів Джоплін, ніби сам до себе. Підійшовши до Джорджа, він нахилився й поглянув на завішене дзеркало, немовби визначаючи висоту. Потім задоволено всміхнувся, випростався й двічі ляснув Джорджа по щоці. Джордж у відповідь крекнув і дико озирнувся довкола.
— Чудово, хлопче. Пора прокидатись! — Джоплін поплескав його по плечу, витяг із-за вуха ручку й щось занотував у записнику. — Треба поспішати з нашим експериментом, як ми й вирішили.
Квіл Кіпс вилаявся.
— Що там вони, в біса, вирішили?! — буркнув він. — Не знаю, що собі думав Кабінс, коли пхався сюди, та врешті-решт вони посварились. Ніби просто розмовляли — там, нагорі, — а вже за хвилину почали битись. — Він хитнув головою. — От уже видовище! Жалюгіднішого ніколи не бачив! Позбивали один одному окуляри, а тоді повзали по підлозі й шукали їх. Дивно, як ще волосся один в одного не повисмикували.
— І ти не допоміг Джорджеві? — крижаним голосом запитала я й спробувала поворухнути руками. Та нічого не вийшло — шнур був нівроку міцний.
— На превеликий жаль, допоміг, — відповів Кіпс. — Я не міг дивитись, як цей Джоплін підносить Кабінсу до горла кинджал і наказує, щоб я кинув свою рапіру. Потім ми зійшли сюди. Кабінс намагався втекти, і Джоплін його оглушив. А тоді з пів години розставляв тут усі ці штучки. Він справді не при собі...
— Еге ж. Навіть більшою мірою, ніж тобі здається.
Одного погляду в дзеркало вистачило, щоб Джордж потрапив під його вплив. Однієї появи привида вистачило, щоб цей вплив посилився. Цікаво, скільки сам Джоплін перебував у каплиці з тілом Бікерстафа? Скільки ночей він там провів, поки на нього діяла мовчазна, руйнівна сила привида? Можливо, він навіть не бачив духа і не розумів, що тут коїться.
— Пане Джопліне! — заговорила я. Архіваріус із кинджалом тим часом чекав, поки Джордж остаточно отямиться. — Подумайте як слід. Ваш експеримент нізащо не вдасться...
Джоплін поправив окуляри:
— Не турбуйтесь. Усе буде гаразд. Двері до катакомб міцно замкнені, а механізм катафалка я вимкнув знизу. Сюди ніхто не поткнеться — хіба що захоче зіскочити в провалля завглибшки з двадцять футів. А кому таке спаде на думку?
Я знала, кому це може спасти на думку. Та саме зараз ця людина мала клопіт нагорі, тож я не могла сподіватись на неї.
— Я не те хочу сказати, — провадила я. — Це дзеркало смертельно небезпечне, а вами керує привид Бікерстафа. Його треба зупинити!
Джоплін, схиливши набік голову, дивився в бік кола, де стояв привид. Здавалося, що він зовсім не чує мене.
— Це чудова змога, — хрипко шепотів він. — Це моє заповітне бажання. Дзеркало — вікно до Іншого Світу. Скільки там чудес! І Джордж матиме честь побачити їх! Зараз я тільки візьму жердину...
Човгаючи ногами й горблячись, він підійшов до стола. Мені запаморочилось у голові. Джоплін говорив майже так само, як Бікерстаф тоді, багато років тому, коли він змушував Вілберфорса подивитись у дзеркало...
Привид із-за своїх ланцюгів стежив за кожним кроком Джопліна.
— Люсі... — пробурмотів Джордж. — Це ти?
— Джордже! З тобою все гаразд?
Джорджеве обличчя справді набрякло й почервоніло. Окуляри ледве тримались на носі, тож він не міг зустрітись зі мною поглядом.