Выбрать главу

Переклад за редакцією

Т. Черторижської

Відредаговано за виданням :

Emile Zola. Paris . Nelson Editeurs

I

Безлюдною, обсадженою деревами вулицею у глибокій тиші посувалися до Парижа вози торговців. Ритмічний стукіт коліс луною відбивався од фасадів будинків, що дрімали обабіч дороги за темною смугою берестів. На Нейльському мосту віз з капустою і другий з горохом приєдналися до восьми возів з ріпою, що спускалися від Нантера; коні, понуривши голови, йшли лінивою, стриманою ходою, яка ще більш уповільнювалася через підйом. Зверху на овочах, простягшись ниць і затиснувши віжки в кулаці, спали візники, вкрившись чорносірими смугастими плащами. Газовий ліхтар, часом виринаючи з темряви, освітлював то гвіздки на черевику, то синій рукав блузи, то край кашкета, що виступали на тлі розкішного квітника червоних пучків моркви, білої ріпи, темної зелені гороху та капусти. І на цій, і на сусідніх дорогах, попереду й позаду, далеко було чути торохтіння возів, що сповіщало про такі самі валки, про цілий обоз, який тягся в темряві, серед глибокого сну, о другій годині ранку, і заколисував місто своїм монотонним гуркотом.

Валтасар, гладкий кінь мадам Франсуа, йшов попереду валки у напівдрімоті, нашорошуючи вуха; раптом він здригнувся від переляку і став як укопаний навпроти вулиці Лоншан. Решта коней стукнулися головами в задки підвід, і валка зупинилася, дзвякнувши від поштовху залізними частинами. Почулася лайка розбуджених візників. Мадам Франсуа, що сиділа на овочах, притулившись до передка воза, подивилася на дорогу, але нічого не побачила у слабкому блиманні квадратного ліхтарика, який освітлював зліва тільки блискучий бік Валтасара.

— Гей, тітко, рушаймо! — гукнув один із візників, звівшись навколішки на своїй ріпі.— Це, мабуть, хтось там напивсь, як свиня.

Жінка нахилилась і помітила праворуч, майже під ногами в коня, якусь чорну масу, що лежала впоперек дороги.

— Не можна ж людей давити,— промовила вона, зстрибнувши на землю. Перед нею лежав чоловік, витягнувшись на весь зріст, розкинувши руки і зарившись обличчям у пилюку. Він здавався надзвичайно довгим і худим, наче суха гілка; дивно, що Валтасар не перебив його копитом надвоє. Мадам Франсуа подумала, що він мертвий, і, присівши перед ним навпочіпки, взяла його за руку; рука була тепла.

— Гей, чоловіче,— тихо промовила мадам Франсуа.

Але візникам не терпілося. Той, що стояв навколішках на своїй городині, знову крикнув хрипким голосом:

— Та поганяйте ж, тітко! Він п’яний, як ніч... Скиньте його в рів та й годі!

Тимчасом чоловік розплющив очі і лежав нерухомо, розгублено дивлячись на мадам Франсуа. Жінка подумала, що він і справді п’яний.

— Не можна тут лежати, вас же роздавлять,— сказала вона йому.— Куди ви йшли?

— Не знаю,— відповів той ледве чутно і потім додав з зусиллям, тривожно озираючись:— Я йшов у Париж і впав... Не знаю як.

Жінка краще придивилася до нього; він мав жалюгідний вигляд: його чорні штани і чорний сюртук були дуже драні, і під цим лахміттям проступали кістки худого тіла. З-під грубезного чорного кашкета, обачно насунутого на самі брови, світились карі очі, на диво лагідні; обличчя було суворе й виснажене. Мадам Франсуа спало на думку, що він надто кволий і йому не до випивки.

— Та куди саме хотіли ви потрапити в Парижі? — спитала вона знову.

Чоловік відповів не відразу: йому ніяково було від цього допиту. Здавалося, він розмірковував, потім, заникуючись, промовив нарешті:

— Туди... на ринок.

Він насилу підвівся і, мабуть, хотів іти далі. Городниця побачила, що він хитнувся і сперся на голоблю воза.

— Ви втомилися?

— Так, дуже втомився,— пробурмотів незнайомець.

Тоді вона різким і немов незадоволеним тоном промовила, підштовхуючи його:

— Ану, мерщій лізьте на мого воза. А то через вас тільки час гаємо... Я на Центральний ринок їду, то там вас і скину разом з городиною.

А що він відмовлявся, вона майже підняла його своїми дужими руками й кинула на моркву та ріпу, зовсім-таки розсердившись і гукаючи:

— Та годі вам марудитися!.. Ви мені вже набридли. Кажу ж вам, що їду на Центральний ринок. Спіть, я розбуджу вас.

Вона й собі вилізла на воза, примостилася збоку і спершися на передок, узяла віжки; Валтасар знову рушив у дорогу, дрімаючи й помахуючи вухами. Слідом за цим возом покотилися інші вози, і вся валка, гуркочучи колесами, поволі сунула далі в темряві, мимо фасадів сплячих будинків. Візники знову позасинали під своїми плащами. Той, що розмовляв з городницею, укладався, бурмочучи: